Стукаю з проханням: «Подай, Господи, розуму зрозуміти, а не судити».
І вас запрошую не судити.
Бо не судимі будемо…
Перші констатації
Читачу, напевно ви будете здивовані не менше, ніж здивувався я, коли з'ясував: національна історична наука за 72 роки не спромоглася встановити факти, які реально відбулися 30 червня 1941 p. y Львові та в наступні дні.
Дві фундаментальні українські енциклопедії, підготовлені та представлені широкій громадськості на третьому десяткові років існування незалежної України, подають два варіанти тої події. Ці варіанти не тільки не узгоджуються між собою, але один одному суперечать.
У першому томі «Енциклопедії Сучасної України», виданому 2001 p., зазначено:
– цей політичний (а не правовий! – Д. Я.) документ прийнятий «на зібранні близько сотні українських діячів», які:
– «проголосили відновлення Укр. держави, що сформувалася після Акта Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р.»,
– «Збори не визнали екзильний уряд УНР на чолі з А. Лівицьким, вважаючи, що Варшавським пактом 20 квітня 1920 р. він зрікся зх. – укр. Земель»,
– «було повідомлено, що С. Бандера призначив Я. Стецька першим головою уряду – Укр. держ. правління. На поч. липня чл. уряду отримали номінац. грамоти. Однак розпочати роботу не вдалося, бо нім. окупац. влада ліквідувала проголошену Укр. державу й заборонила діяльність Укр. держ. правління»,
– «чл. уряду потрапили до концтаборів»,
– «на будинку «Просвіти» на честь 50-ї річниці прийняття Акта встановлено мемор. дошку».[4]
В аналогічній статті, що міститься в першому томі «Енциклопедії історії України», підготовленому також Національною академією наук України, але виданій трьома роками пізніше, є така інформація:
«АКТ 30 ЧЕРВНЯ 1941 р. – декларація про відновлення Укр. Д-ви, проголошена Організацією Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери у Львові всупереч волі німців, котрі в ході бойових дій на той час окупували майже всю Зх. Україну, але ще не встигли організувати на ній свою владу. Пункт 1-й А. проголошував відновлення Укр. Д-ви і закликав укр. народ боротися за її суверенну владу на всіх нац. Землях. У пункті 2-му йшлося про створення на зх. – укр. Землях укр. влади, підпорядкованої майбутньому нац. урядові у Києві. Пункт 3-й містив запевнення, що самостійна Укр. Д-ва буде тісно співпрацювати з Німеччиною. Далі було оголошено список чл. держ. правління (уряду) на чолі з Я. Стецьком (див. Українське державне правління). У наступні дні по всій Зх. Україні активісти ОУН організували масові мітинги на підтримку А.30. ч., створювали органи укр. місц. влади. А.30. ч. застав окупантів зненацька. Через кілька днів, після консультацій з Берліном, нацистська служба безпеки (СД) заарештувала Я. Стецька та його колег. Бандеру гітлерівці тримали під домашнім арештом в м. Кракові (Польща), вимагаючи відкликання акта. Бандера відхилив вимогу, і разом із Стецьком його відправили до Берліна. Обидва опинилися в концтаборі Заксенхаузен (за 30 км від Берліна). ОУН(б) пішла в підпілля і почала підготовку збройного повстання проти окупантів». [5]
Кому вірити?
Доведеться починати з початку.
Розділ II
Ідеологія українського націоналістичного руху
Український націоналістичний рух – тренд свого часу
Український націоналістичний рух – у тренді, тобто в руслі основної тенденції часового ряду. Початок цього часового ряду на наших з вами теренах – друга половина XIX століття.
Чи не найвідоміші засновники тренду – Григорій Гершуні та Михайло Гоц, «батьки»-фундатори Бойової організації партії російських соціалістів-революціонерів. Для тих, хто не знав/призабув, нагадую. Заснована була у 1902 p., проіснувала до 1911 р. Чисельність за всі роки існування – приблизно 80 осіб. Останні керівники – чи не найвідоміший поліцейський провокатор тих часів і народів Євно Азеф та легенда російського антидержавницького, терористичного руху Борис Савинков. Згідно із сучасними уявленнями, це – найрезультативніша терористична організація свого часу. В сухому підсумку: 263 теракти (тобто в середньому 26 терактів на рік або 2 щомісячно. Загиблих – 2 міністри, 33 генерал-губернатори і віце-губернатори, 16 градоначальників, 7 адміралів та генералів, 26 викритих поліційних агентів.
4
Акт відновлення Української Держави // Енциклопедія Сучасної України. – Т. 1. – К.: Національна академія наук України, Наукове товариство їм. Т. Шевченка, Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України HAH України,2001. – С. 313.
5
Енциклопедія історії України. – Т. 1. А – В. – Київ. – Вид-во «Наукова думка», 2003. – С. 58.