«Революційний комітет повстання». Версія 1
Покинувши збори, Шаповал ішов по вулиці з Янком, Шидловим «і ще кимось». Упродовж бесіди «тихої зоряної ночі» він, за власним визнанням, дійшов таких висновків:
– «взагалі такі справи треба робити, а не говорити про їх і ні з ким не радитися»,
– його опоненти – «не представники народу і не революціонери», а отже, нічого не варті,
– ми закладаємо «воєнно-революційний комітет з трьох осіб, який візьме на себе завдання провадити революційну акцію»,
– «я – головою комітету»,
– «членів мені порекомендує він, Янко, який в зв'язку з подібною організацією, але вона складається з молодих людей, і тому добре буде, коли вони дістануть фахове керівництво з мого боку як освіченого офіцера, а до того ще й соціяліста-політика».
«Додому, – констатував Шаповал, – я прийшов пізно вночі головою всеукраїнського ревкома». Впродовж наступних днів і тижнів пан голова зустрічався з тими, кого рекомендував Янко. «Разів, мабуть, ще 3 я бачився з ними, але переконався, що це були зовсім невинні в політиці люди. Хоч і с-ри, але політичні діти. Зв'язків з провінцією у них було мало. Радитися з ними не було підстав». «Так за якийсь місяць я «розпустив» фактично «ревком» (який, як бачимо, так ніколи і не був створений. – Д. Я.) і обдумував далі плани боротьби»[32]. «Отже, – підсумовував М. Шаповал, – мене більше цікавив “Комітет повстання”. До його було делеговано представників від “Селянської Спілки” – Пушкарь і Дяченко, від залізничників і ще хтось… Після деяких спроб наладити роботу цього “Комітету” я переконався, що праці з його не буде».[33]
Це – перша версія, представлена Шаповалом.
«Революційний комітет повстання». Версія 2
Версія друга, представлена тим-таки Микитою Юхимовичем, причому на тій самій сторінці, трактує історичну прогулянку дещо по-іншому: «Рішило зорганізувати бойовий комітет повстання[34]. Я – представник від «бюро» Установчих Зборів, яке на всякий випадок було зорганізовано шляхом представництва від кожної губернії по одному депутатові. «Бюро» кілька разів сходилося на збори, але єднання не було, не було планів і віри».[35]
«Революційний комітет повстання». Версія З
Шаповал виписав для нащадків і третю версію. На відміну від попередніх, у ній фігурують лише два персонажі – він і Винниченко. «Довгими ночами перед повстанням ми з Винниченком обговорювали політичну програму нової влади на випадок успіху і стояли на юридичній позиції, що влада (має належати. – Д. Я.) Установчим Зборам… Виписувалась і нова концепція – Трудового Конгресу. З Вінниці Директорія і представники с. – рів та с. – деків схилились до думки про Трудовий Конгрес. Але нікого не було за ЦРаду», – писав він. І додавав, що «не зручно було висувати ЦРаду ще йз політичних мотивів, оскільки ЦРада закликала німців…, не винесла протесту проти німецько-гетьманського перевороту…».[36]
Весною 1918 р., читаємо далі, «соціялісти-самостійники затіяли об'єднання – Український Національно-Державний Союз, до якого увійшло чимало груп опріч с.-д. і с. – рів. Пригадую, що Олександр Макаренко, лісничий, лідер колишньої УНП, що перетворилась в самостійників-соціалістів, доволі енергічно і різко вів цей Союз, рішуче виступав проти гетьманщини». За свідченням Шаповала, Національно-Державний Союз склали 4 партії: УПСФ, УПСС, УПХД, УТП. «Провід, – згадував він, – давали головно» Олександр Макаренко, доктор Луценко; УПСФ представляли Кушнір і Корчинський; трудовиків – О. Грушевський, Скрипник, Міхновський; хліборобів – брати Шемети[37]. «Одначе нам, соціялістам-революціонерам, – вказував автор споминів, – було ніяк не по шляху з цим Союзом, ми в його не вступили, і він трохи згодом розпався». Щодо УПСР та УСДРП, писав він, «то обидві партії в Національно-Державний Союз не входили, бо його соціяльна ідеологія нам чужа і ворожа».[38]
36
Вільна спілка: Неперіодичний орган Української партії соціялістів-револю-ціонерів. – Прага; Львів, 1927—1929. – Збірник 3. – С. 109.