В умовах глобального світового збройного конфлікту «старо-громадівська» частина «українського» політикуму, у координації із російськими однодумцями, для реалізації обраного сценарію пішла на створення Центральної Ради – представницького координуючого органу всіх національних соціалістичних і демократичних партій та груп, які діяли на теренах південно-західних російських губерній. Уся легітимність Центральної Ради в цьому сенсі походила від квітневого Національного конгресу, була детермінована ним. Радикальна націонал-соціалістична частина українського політикуму на чолі з В. Винниченком, об'єднана в Раді, використовувала її в своїх цілях. Саме їм заважали помірковані, «консервативні», «буржуазні», недостатньо, з їхнього погляду, національно свідомі елементи в УЦР – чи то соціалісти-федералісти, чи то кадети, чи то російські та польські політики соціалістичної орієнтації.
Саме ці політики – аби позбутися «родових плям» Національного конгресу – і пішли на скликання так званого І Всеукраїнського з'їзду робітничих, селянських та солдатських депутатів, який мав дати «нову» легітимацію УЦР, «санкціонувати», «узаконити», «легітимізувати» в очах народу їх дії, спрямовані на ліквідацію приватної власності на все, у першу чергу на землю. Оскільки в межах чинного правового простору, що усталився на той час, зробити це було неможливо, то треба було цей самий правовий простір зруйнувати дощенту. Це, в свою чергу, було неможливо без ліквідації дійсної тоді держави та її інститутів і наступного адміністративно-територіального переділу відірваної від неї частини.[3]
Для того щоб ліквідувати державу, треба було за будь-яку ціну добитися її поразки у війні. Для цього необхідно було вступити у відповідні переговори із супротивником. Для того щоб вступити в переговори на міждержавному рівні, треба було оголосити бодай паперову державну незалежність. Для того щоб оголосити державну незалежність, треба було мати під рукою квазідержавну інституцію, якою і виступила УЦР, що її підтримала її «київська» частина І Всеукраїнського з'їзду рад.
Натомість «харківська» частина цього з'їзду пішла тим самим шляхом – проголосила свою «радянську» «українську» та «соціалістичну» «державу» на чолі зі Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом цього з'їзду і Народним Секретаріатом. Мета в цьому випадку була інша – максимально сприяти всесвітній «соціалістичній» революції. Реалізувати амбітну програму такої революції можна було тільки на шляхах ліквідації попереднього державного устрою. Для цього і треба було підписати зрадницький мир, нацькувати на політичну та економічну еліту максимально можливу кількість їхніх співвітчизників. Для цього треба було відібрати все, що було у приватній власності колишніх власників та розпорядників тої держави. Саме звідси і пішло вікопомне «Грабуй награбоване!», «Землю – селянам!», «Фабрики – робітникам!», «Влада – народу!». Оскільки втримати владу самостійно ця частина «українського» політикуму була не в змозі, то вона негайно звернулася по допомогу до «держави» Ульянова – Бронштейна.
Ще одна група радівських діячів, лідером яких був Михайло Грушевський, торувала курс на укладання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу. Весь їхній життєвий та інтелектуальний досвід стверджував: розвиток їхнього «українського» народу можливий лише на засадах, реалізованих в Австро-Угорщині[4]. Політична форма такого розвитку – створення самостійної Української держави на чолі з монархом – австрійським ерцгерцогом. Метод – максимальне матеріальне та організаційне сприяння будь-яким антицентралістським, антиросійським політичним рухам, політичним партіям та організаціям. Для голови УЦР усі його політичні прихильники були лише «хлопчиками на побігеньках», таким собі гарматним м'ясом, і не були втаємничені у справжній зміст політичного проекту М. Грушевського та його австрійських партнерів.
На заваді реалізації цього проекту стала німецька політична візія, яка не передбачала посилення австрійської позиції в регіоні, натомість передбачала створення Української держави під німецьким протекторатом і за допомогою німецького ж окупаційного корпусу та політичної підтримки Берліна.
3
Про проекти М. Грушевського в цій царині, в яких він
4
В цьому сенсі нагальною є потреба переосмислення творчої спадщини Грушевського, зокрема «Історії України-Руси», прокозацької, антикатолицької та антипольської за своїм ідеологічним спрямуванням, що об'єктивно відповідало внутрішньополітичним інтересам Габсбурзької держави.