Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Прихильники альтернативної точки зору, крім уже наведених у розділі «Мемуаристи та дослідники про роль і місце «трансформатора» та його “машиністів” в історії», обґрунтовують і такі тези:

– компроміс у стосунках з гетьманською владою став неможливим через заборону останнім Національного конгресу,

– «створене нашвидкуруч керівництво повстання не мало політичної програми».

– «федеративна грамота не стала ні причиною, ні приводом для повстання».

На підставі виявлених науковцями свідчень можна підтвердити і тезу про гострий конфлікт між Винниченком та Шаповалом: перший після «обрання» Головою Директорії правдоподібно став просто ігнорувати існування Шаповала. Шаповал зробив крок у відповідь – під приводом того, що, мовляв, Директорію обирав УНСоюз, останній і повинен мати право контролю над діяльністю Директорії[79]. Така вимога, очевидно, була абсолютно неможливою: основною ударною силою повстання був Осадний корпус Коновальця, якому були глибоко в носі політичні амбіції Шаповала і, як з'ясувалося дуже швидко, і самого Винниченка.

Хто створив Директорію? Свідчення Шаповала

«В Україні тепер так тихо і спокійно, – писав у жовтні 1918 р. дружині начальник штабу групи армій «Київ» генерал В. Гренер, – що коли б не тінь невизначеності, яка долітає сюди з інших фронтів та з Берліна, то тут можна було б комфортно жити».[80]

Справами на той час переймалися цілком мирними. Наприклад, 22 жовтня, тобто менше ніж за місяць до початку повстання, у Кам'янці-Подільському відбувалися урочистості з нагоди відкриття тамтешнього українського університету, другого національного вишу, заснованого за режиму Скоропадського[81]. На урочистостях перебувала вся державна й політична верхівка, в тому числі й Шаповал. Свої враження він докладно описав у споминах, які нам пощастило виявити у фондах Слов'яно-Балтійського відділу Нью-Йоркської публічної бібліотеки. Мемуарист залишив для нас й інші відомості, що дозволяють намалювати іншу картину подій, які незабаром укотре перевернули Україну догори ногами.

Після повернення до Києва, як пригадував М. Шаповал, дослівно «через декілька днів», тобто не раніше 25 жовтня[82], він рано-вранці вийшов у Чехівський провулок з буднику №6, в якому мешкав. Тут сталася його випадкова зустріч з його давнім колегою Андрієм Макаренком.

Хто такий Андрій Макаренко?

Один із персонажів, яких доля буквально винесла – нехай і на дуже короткий час – на авансцену нашої політичної історії 1919—1920 pp. залишив по собі такі відомості.

Народився 1886 р. в Гадячі Полтавської губернії. Даних про освіту немає. 1917 р. – голова Всеукраїнської спілки залізничників. За часів Української Держави – директор департаменту Міністерства залізниць. Член Директорії УНР. Від 1920 р. – на еміграції. Помер у 1951 р. в м. Х'юстон (США).[83]

Хто створив Директорію? Свідчення Шаповала – продовження

На розі Чехівського провулка та вул. Столипінської вони зупинилися. Макаренко нарікав на «хижацтво» гетьманщини і розповідав про саботаж вивезення українського майна на Дон. Він сказав Шаповалові, що Міністерство шляхів сполучення, в якому він, Макаренко, працював, організувало «окрему сторожу» на чолі з генералом Осецьким, помічниками якого були полковники Віктор Павленко (Лівобережна залога) та Хилобоченко (Правобережна залога), «обидва, – за словами Микити Шаповала, – люди для України вірні». Далі «випадкова» розмова набула такого характеру:

Андрій Макаренко:

– «організація сторожі полягає в тому що тепер генерал Осецький зложив по всіх станціях штаби, управи, дібрав дещо службового штату»,

– «вже принято і козаків. Організовано з їх резервовий полк у Києві (залізничний полк). До полку приймаються лише свідомі українці»,

– проблема полягає в тому, що військове міністерство хоче перебрати їх «під свою руку».

79

Бойко О. Український Національний Союз і організація протигетьманського повстання. – Київ, 2002. – 295 С – С. 157, 161, 181, 183, 186.

80

Цит. за: Ліб П. Придушення повстанського руху – стратегічна дилема. Німецька окупація України 1918 року // Окупація України 1918 року. Історичний контекст – стан дослідження – економічні та соціальні наслідки. Упорядники: Вольфрам Дорнік, Стефан Карнер. – Чернівці, 2009. – 163 С – С. 88.

81

У цьому сенсі твердження типу «реальною була й небезпека передчасного розтаємничення змови і арешту її керівників» або «гетьманські шпигуни вже довідались про заходи з підготовки повстання, і Національний Союз опинився перед загрозою розгрому» тощо (Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. – С. 549.) перебувають поза межами адекватності наукового аналізу.

82

Проаналізувавши спомини Шаповала, Стахів дійшов висновку, що ця розмова не могла відбутися раніше 5-ї години пополудні 26 жовтня. Див.: Стахів М.Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1.– С. 60—64. Згідно з версією о. І. Нагаєвського, «першим піддав думку зробити повстання проти гетьмана» Макаренко. Згідно з цим поглядом майбутній член Директорії схилив до цього генерала Осецького, за яким стояли полки Павленка та Хилобоченка. Перші наради цієї групи заколотників нібито відбувалися в помешканні Макаренка на Прорізній, 19. В них брали участь Винниченко, Осецький, полковник гетьманського генерального штабу Тютюник, полковники Коновалець та Мельник (Нагаєвський І. Історія Української держави в XX ст. – С. 158). Солдатенко висунув цілком фантастичну версію про те, що Винниченко «довгий час практично один дотримувався курсу на підготовку повстання проти антинародного режиму (з ним солідаризувався пише М. Шаповал)». Див.: Солдатенко В. Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції // Український історичний журнал. – 1994. – № 6. – С. 24.

83

Начерк про Андрія Гавриловича Макаренка див.: Відродження. – 1918. – 19 (6) грудня. – № 214.