Тепер декілька слів про хід зібрання:
К. Мацієвич у відповідь на промову Винниченка попередив про «розвиток нечуваного більшовизму», наголосив на тому, що не треба руйнувати «ще слабкі форми державності»;
В. Винниченко у відповідь на це «з нетерпеливості» зауважив: «ми воліємо лівий народний большевизм, як правий поміщицький большевизм!».
М. Шаповал доповів присутнім про наявні сили заколотників: січові стрільці – 1500; чорноморці – 600 («мають озброєння ще на 5000»); три полки запасної дивізії – відповідно 6000 (10 000); запасний полк – 1000 (2000); залізнична охорона – чисельність невідома, «але по мобілізації можна мати ще 60 полків».
Загалом, звітував Шаповал, організатори повстання впевнено розраховували на 11 600 озброєних вояків. Вони також вважали за можливе зібрати під свої знамена «в перший-другий день мобілізації ще 13 500» вояків. «Загалом рахуємо, – стверджував промовець, – на 25 000 озброєного регулярного війська; не рахуючи до цього партизанських сил, які й тепер б'ються на Україні і що-хвилини прилучаться до нас».
«Ми рахуємо на революційність населення», – повідомляв Микита Юхимович. Цей фактор «взагалі є передумовою всякої революції і творить її». Закінчив він свій виступ заявою про те, що, мовляв, у перспективі ближчих днів керівники повстання розраховують на 50—60 тис. озброєних людей.
С Єфремов підтримав виступ К. Мацієвича: «повстання не треба робити, щоб не руйнувати апарату державного і не викликати большевизму, яким тепер живуть».
А. Ніковський, за М. Шаповалом, «був разом за і проти повстання». Він говорив, що «повстання може мати успіх, але вони (тобто члени УПСФ. – Д. Я.) не бачать в ньому виходу для української справи з теперішнього становища, не визнають його як методу боротьби».
В. Садовський висловився «проти повстання, аргументував тими самими міркуваннями – але квазімарксистською фразеологією».
Останній, хто виступав, Ф. Швець, сказав «кілька слів про потребу повстання».
Очевидно, що склад учасників зумовив і атмосферу засідання, і його результати: «На засіданні говорилось, кричалось, ніхто не знав, як реагувати». Засідання Г(оловної) Р(ади) УНСоюзу (яку він щойно охарактеризував як нараду приватних осіб, запрошених персонально ним та Винниченком), писав Шаповал, «нічого не дало нікому». Після засідання Петлюра підійшов до Винниченка і сказав йому: «иншої дороги нема, як повстання». Винниченко відповів: «Все готове! Хочете з нами?» Відповідь не забарилася: «Петлюра погодився».
От і вся правда про «таємне» засідання УНСоюзу[94], яке «обрало» Директорію.
А ось і вся правда про обрання Директорії: «Далі ми пішли вдвох з Винниченком, обмірковуючи “першу поразку” в нашому великому ділі. Ми були через те дуже бадьорі і рішили тут же взяти всю справу виключно на себе самих…».[95]
О 20-й годині того ж дня, 12 листопада, генерал Гренер та фон Тіль викликали до себе Винниченка, якого було попереджено про неприпустимість виступів проти гетьмана та його режиму.
Заколотники негайно зробили крок у відповідь – призначили «засідання повної Президії Національного Союзу» на 13 листопада[96]. Причина такого поспіху – побоювання, що «можуть нас злапати на місцях всіх»[97]. На цьому засіданні нібито й «було доложено про підготовку повстання». Згідно з Шаповалом, за підтримку плану збройного виступу висловилися анонімні представники центральної течії УПСР, Селянська Спілка[98], УСДРП, УПСС. Представники урядової УПСФ, у свою чергу, заявили, що вона «принципово проти, але не буде перешкоджати і перечити». Наслідком засідання, мабуть, під впливом розмови Винниченка з представниками німецької адміністрації, стала постанова: «попередити всіх членів Національного Союзу, аби по можливості виїхали з Києва, бо в мент нашого виступу на них впадуть репресії».[99]
94
Опис засідання кореспондується з описом Стахіва, який не знав про існування цитованих тут споминів Шаповала. Див.:
96
Винниченко стверджував, що Директорію було обрано саме цього дня. Критику цієї версії див.: