Підготовка перевороту
23 квітня в Києві, за п'ять днів до розгону націонал-соціалістичної Української Центральної Ради, вожді якої ініціювали підписання зрадницького миру в Бресті, відбулася нарада, на якій начальник штабу групи армій «Київ» генерал-лейтенант Вільгельм Ґренер, посли Німеччини та Австро-Угорщини в Україні барон Фрайгер Мумм фон Шварценштайн, граф Йозеф Форгач та інші погодилися з тим, що подальша співпраця із соціалістичною УЦР неможлива. «Київський уряд не має ні сили, ні авторитету, здатних до управління партій, – констатували вони. – Нічого іншого не залишається, як вирішити питання виключно військовою силою».
Відкритим залишалося, власне, одне-єдине запитання: як вести війну всередині чужої, але офіційно дружньої країни, не порушуючи суверенітету цієї країни та інтересів громадян[33]? Компетентні військові та дипломати добре розуміли: усунення українського уряду силою може стати початком повномасштабної партизанської війни. Тому ухвалили захід паліативний: звернутися до урядових кіл УНР з низкою вимог ультимативного характеру. Вимоги були такі: відновити приватну власність на землю та виплати селянами вартості отриманих у результаті перерозподілу земельних наділів; розпустити земельні комітети; запровадити на території України дію німецьких та австрійських військових законів, скасувати всі обмеження свободи на торгівлю, передовсім харчовими продуктами та сировиною для індустрії, експортні обмеження; запровадити спільний митний контроль; відмовитися від створення українських регулярних військових частин; усунути з державних установ усі «неблагонадійні» елементи» та ін. Розуміючи, що мати справу з діячами УНР – справа дурна, заходилися обговорювати кандидатури нового керівника держави. Якщо вірити В. Солдатенку, німецьке військове командування розглядало кандидатури Івана Луценка, Миколи Міхновського, Івана Полтавця-Остряниці, того ж таки Скоропадського, Євгена Чикаленка. Союз земельних власників, у свою чергу, лобіював кандидатуру Бориса Ханенка[34]. З очевидних міркувань зупинилися на генеральській кандидатурі…
Увечері 24 квітня в будинку Бродського на Єкатерининській вулиці, де розмістилося командування німецьких збройних сил в Україні, генерал Ґренер представив Скоропадському проект угоди між ними.[35]
Парад українських частин у Києві.
Хто такий Вільгельм Ґренер?
Ґренер Вільгельм – німецький воєначальник, генерал-лейтенант. Народився 1867 р. в сім'ї полкового скарбника. З 1912 р. – начальник відділу залізниць Великого генерального штабу. З серпня 1914 р. – начальник польового управління залізниць Верховного головнокомандування, керував перевезенням німецьких військ на Східний фронт. 1916 р. – керівник служби постачання Збройних сил. З листопада 1916 р. – заступник прусського військового міністра та начальник військового управління («кріґсамт»). У 1917 р. – командир XXV дивізії, з серпня – начальник штабу групи армій «Україна». З вересня 1918 р. – 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу. В 1920—1923 pp. – міністр транспорту, в 1928—1932 pp. – військовий міністр, у 1931—1932 pp. – одночасно міністр внутрішніх справ. Помер у 1939 р.[36]
Ніде правди діти: «на Україну дивився Ґренер (як і всі взагалі німецькі представники в Україні) не з погляду якихось широких і далекосяжних політичних планів і комбінацій, а просто як на тимчасовий епізод, що має виключно стратегічне значення. До українців і українських політичних діячів ставився Ґренер з ледве прихованим презирством». Та й взагалі «це була військова комбінація, вигідна німцям для даного моменту»[37],– зауважив сучасник.
34