Цей конфлікт призвів до встановлення на території Російської держави комуністичної тоталітарної диктатури.
Цей конфлікт мав наслідком десятки, якщо не сотні мільйонів жертв перманентних зовнішніх та внутрішніх воєн, голодоморів, репресій.
Цей конфлікт спонукає нас, об’єктивно його жертв у третьому-четвертому поколіннях, уважніше придивитися до його першоджерел.
Більшість вільних мулярів, що обстоювали першу позицію в цьому конфлікті, проголошували на принципах права, демократичних процедурах при ухваленні рішень, безумовному дотриманні зовнішньополітичних зобов’язань Росії. Треба спеціально підкреслити, що декларовані та реальні політичні цілі, яких вони намагалися досягнути, збігалися.
Друга позиція, представлена меншістю мулярів, виходила з можливості та необхідності ігнорувати чинні правові принципи, демократичні процедури, зовнішньополітичні зобов’язання Росії, досягнути прихованих, а не декларованих політичних цілей будь-що-будь. При цьому декларовану політичну мету (створення держави Україна як частини федеративної демократичної Російської держави) та реальні політичні цілі (ліквідація Східного фронту і створення на частині території Росії маріонеткової монархії під австрійським протекторатом) поєднати в межах однієї політичної практики було неможливо. Саме це спричинилося до тотального краху так званих «національно-визвольних змагань» та запровадження на території сучасної України людожерського політичного режиму.
Конфлікт політичних орієнтацій двох груп вільних мулярів (але не тільки їх):
– більшості, яка реалізовувала курс на скликання Всеросійських Установчих зборів та завершення війни у складі переможної Антанти та
– меншості (але не тільки їх), яка підтримала курс на ліквідацію Східного фронту будь-якою ціною і, в найближчій перспективі, на недопущення скликання Всеросійських зборів тощо під впливом соціально-економічних реалій, породжених Першою світовою війною. Конфлікт саме цих різновекторних політичних орієнтацій втягнув у цю інфернальну воронку (назвемо це «конфліктом «третього рівня»») всі тодішні політичні сили та соціальні верстви. При цьому більша частина цих сил, об’єднаних в Українській Центральній Раді, спровокувала, розповсюдила невідомий їм конфлікт «першого рівня» на весь Південно-Західний край Росії, тобто на більшу частину сучасної України. Інструментом стали гасла негайно завершити війну, ліквідувати інститут приватної власності, насамперед на землю, та заборонити незаконну передачу цієї власності до так званих «земельних комітетів», тобто 90% (або і більше) усієї людності. Саме ухвалення УЦР відповідного земельного «закону», який нічого спільного з правом не мав, зумовив як реактивні темпи розвалу Східного фронту, так і радикальну (але скороминущу) підтримку селянства, надавану як Центральній Раді, так і проголошеній нею Українській республіці, яка, згідно з міфологічними селянськими уявленнями, одна тільки й могла раз і назавжди гарантувати їм право на земельну власність.
Саме підросійське село недовго правило за мобілізаційний ресурс українського націонал-соціалізму, який уособлювали УПСР та УСДРП. Таким мобілізаційним ресурсом не могли бути інші соціальні та національні групи населення дев’яти південно-західних російських губерній. Так, польські політичні партії та польська громада в цілому не могли підтримати курс М. Грушевського, курс українських націонал-соціалістичних партій, курс УЦР та УНР, тому що впродовж попередньої історичної епохи послідовно обстоювали правовий принцип відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р. Від 1863 р. «метою боротьби» патріотичного польського політикуму було створення «Сполучених Польщі, Литви і Русі без жодної гегемонії з цих трьох націй» із застереженням, що надається «литвинам і русинам цілковита свобода залишатися в зв’язку з Польщею або ж розпоряджатися собою за власною волею».[38]
Російські політичні партії та російськомовна частина населення (крім, хіба, більшовиків) не могли підтримати вищезазначеного курсу тому, що обстоювали територіальну і державну цілісність Росії, її реформування через інститут Всеросійських Установчих зборів. Більшовики не могли підтримати цього курсу тому, що в принципі виступали проти існування будь-яких національних держав, проводили курс на розпалювання так званої «всесвітньої соціалістичної революції», тобто людської різанини всесвітнього масштабу.
Підтримали політичну лінію Михайла Грушевського лише певні представники деяких єврейських соціалістичних груп сіоністського спрямування. Основним їх мотивом було справедливе прагнення забезпечити елементарні громадянські права євреям у країнах проживання. Отже, вони надали політичну підтримку УЦР саме з огляду на цю обставину, а також в обмін на контраверсійне зобов’язання УЦР підтримати створення незалежної єврейської держави в Палестині. А це, між іншим, зовнішніх партнерів голови УЦР цілком влаштовувало, оскільки об’єктивно шкодило британським інтересам на Ближньому Сході, отже, було на руку країнам Почвірного союзу.