За подібними та іншими такого роду оцінками, термінами, твердженнями й судженнями, написаними за принципом «папір усе стерпить», намагалися й намагаються приховати комбінацію різновекторних та різнохарактерних конфліктів, які під впливом воєнно-політичних та економічних обставин Першої світової війни почали трансформуватися з латентних у відкриті форми. У часі й просторі одночасно розвивалися як мінімум декілька таких конфліктів.
Перший – «буржуазний», «демократичний», європейський та міський за своїм характером – за перетворення Російської імперії на демократичну республіку та розвиток необхідних умов для економічної, політичної та соціальної модернізації постімперського суспільства на основі права та закону. Цей шлях підтримували центральний уряд, буржуазні та поміщицькі елементи, чиновники, офіцерський корпус, а також т. зв. «національні меншини».
Другий – радикально «соціалістичний», селянський, охлократичний – за скасування інституту приватної власності, негайний перерозподіл приватної власності, насамперед землі, на користь українських селян, що передбачало вихід за межі права як такого взагалі та чинного правового поля зокрема. Вістря цього конфлікту мало принаймні чотири вектори:
– перший – селянство проти поміщиків,
– другий – сільські люмпени проти селян заможних,
– третій – «українські» селяни проти євреїв та поляків,
– четвертий – мононаціональне, моноконфесійне село проти мультинаціональних, мультикультурних міст.
Цей варіант обстоювали ні на що не здібні і ні на що в продуктивному, творчому сенсі не здатні українські «інтелігенти» – письменники, вчителі, студенти-недоуки та селяни, які об'єдналися в Українській Центральній Раді. Саме вони сформували базу соціальної та політичної підтримки так званого «українського державотворення». Саме вони всього за неповні чотири роки довели нашу спільну Вітчизну до того стану, коли більшість її населення стала вважати встановлення терористичної диктатури меншим злом порівняно з роками отої «Української революції» і отих «національно-визвольних змагань».
За своєю суттю селянський рух з березня 1917-го до січня 1919 р. був не чим іншим, як «низкою спроб самоорганізації найініціативнішої чистини хліборобського населення з метою захисту власних економічних, політичних і національних інтересів… Справжніми причинами його виникнення було гостре аграрне і національне питання в дореволюційній Російській імперії». Рушійними силами цих спроб були «общинне селянство і селяни-власники індивідуальних господарств», спільна мета яких полягала в ліквідації великого поміщицького, церковного і державного землеволодіння. Очевидно, що для реалізації цієї програми поняття «право» і «закон» у традиційному, усталеному варіанті мали бути відкинуті.
У конкретних обставинах часу і місця, а саме – навесні 1917 р., «селянський рух продемонстрував ознаки соціальної нетерпимості і внутрішнього розколу <…> Протягом 1917р. у свідомості сільського населення міцно утверджується ідея «чорного перерозподілу»», «домінуючим у суспільній свідомості селянства став національно-утопічний міф про зрівняльний розподіл землі, як оптимальний засіб вирішення аграрного питання». Саме тому сільське населення Південно-Західного краю вело перманентну війну проти всіх – Тимчасового уряду, УЦР/УНР, гетьманського режиму, німців, більшовиків, Директорії, Денікіна. При цьому «інтуїтивні пошуки державницького ідеалу більшості селянства обмежувалися радянською моделлю політичного устрою республіки, яка б передусім захищала економічні та національно-культурні інтереси українського селянина»[11]. Очевидно, що при цьому економічні та національно-культурні інтереси всіх інших верств – тобто НЕселян і НЕукраїнців, але громадян своєї країни – «українських» селян просто обходили. Та й взагалі: «селянська маса, політична свідомість якої тривалий час "закінчувалася на межі свого села і свого поля", сприймала розбор-киміж партіями як "щось, що відбувалося десь далеко у місті"»[12]. Як показала Г. Кривоший, соціалістична УЦР, як політичне керівництво «Української революції», своєю соціалістичною та федеративною програмою в конкретних умовах 1917 р. вела Україну у глухий кут, зокрема тому, що «ліберальні та консервативні елементи українського суспільства» прагнули порозуміння з УЦР на основі збереження інституту приватної власності (тобто на основі права та закону. – Д. Я.). Натомість соціалісти відкинули цю альтернативу. Ставлення так званих «національних меншин» до «Української революції» було складним і суперечливим: звичайно, вони були до неї в опозиції, а в деяких випадках «переходили до відкритої боротьби з нею». Поразка УЦР у війні з більшовиками кінець кінцем була обумовлена «не відсутністю у неї опори», якою була частина селянства, «а неорганізованістю цієї опори, її неструктурованістю, дезорієнтацією у складних умовах», «в низах російського, польського і єврейського населення продовжувало домінувати насторожене, а то і вороже ставлення до українського національно-визвольного руху».
11
12
Цит. за: