«Суєта суєт» огортає мене кожного дня. Те, що зараз відбувається, було зі мною завжди, і тільки зараз я навчився відчувати та сподіватися, що побачу любов. Я вже не належу цьому світу. Я помер. І тільки тінь моя в світлі великої любові дає ту радість вічної присутності з моїми «вільними» та «доброї слави» Братами. Сотні років великі світу цього намагалися описати це почуття. Чи навряд я в змозі осмислити всю глибину цього явища. Адже Світ цей створений Творцем з великою любов’ю і в Ньому — любов.
Маю надію впродовж решти мого земного буття взяти участь у побудові тої, четвертої колони в храмі, колони любові — такою, як собі її уявляю.
Можливо в чомусь помиляюся. І не всі знаки згори, мені дані, вірно трактую і буду трактувати, але в серці — жива надія на Всевишнього. Того, хто невидимим циркулем долі супроводжує віднині моє життя. І заповнити даний мені час на звершення Його волі власними вчинками, діями і життям.
Адже в кожного з нас Він вдихнув ту силу та частинку Себе, яка змушує нас жити життям, відмінним від життя тварин. Отже, вибору немає: кожною годиною життя, кожною дією віддячувати за цей неоціненний дар, підтверджувати, відраховувати, описувати наші діяння на славу Його, Творця Всіх Світів.
Надані Ним інструменти дають нам поєднання учнівської наполегливості і любові братської. Любові безкомпромісної та чистої. Того почуття, яке у віках зберігало нашу єдність від руйнувань часу, простору та лихих замислів тих наших ворогів, які є і по сей день. Які і по сей день стараються завадити нашому світлому товариству в поширенні тепла. Які раді знищити кожного з нас поодинці і всіх разом зараз. І головний цей ворог — ми самі. Наше неуцтво, лінь, емоційна тупість, жадобна спрага до матеріального…
Та в замислі Великого Архітектора Всесвіту, а також завдяки нашим чеснотам, поширенню братського єднання будемо в цьому світі, поки буде Він. Та будемо з успіхом впроваджувати і дарувати масонське світло, руйнуючи невігластво і темряву. Яка огортає нас за межами нашого вільного і всеохоплюючого єднання. І обробляючи каміння моєї темної, спотвореної душі, намагатимуся досягнути хоча б частину того потенціалу, тої досконалості, яка відображена в плоскому, прямокутному, досконало обробленому камені нашої ложі.
Любов…
«Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний.
Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би — ніщо.
І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи.
Любов — довготерпелива, любов — лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла;
не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою;
все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
Любов ніколи не переминає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне.
Бо знаємо частинно й частинно пророкуємо.
Коли настане досконале, недосконале зникне. …
Тепер же зостаються: віра, надія, любов — цих троє; але найбільша з них — любов» (Перше послання до Коринтян св. апостола Павла, 13:1—10, 13.).
Є різні способи сприйняття цього світу та всі вони ведуть до єдиного джерела знання, це знання — істинна Любов. Ми не знаємо, якою є насправді реальність, але знаємо, що ми в ній є і в ній ми знаходимо себе. Кожен по-різному та всі ми є елементом одного цілого, що зветься Любов’ю.
Ми всі є ніщо і нічим і виникли ми з пустоти та й до пустоти повернемось. Повернемось у вічне «ніщо» задля відтворення безмежного потенціалу можливостей. Повернемось в квантове поле широковимірних можливостей. Ми знаємо точно, що ми тут і зараз та ми також є в Любові всюди і завжди.
Все матеріальне пов’язане між собою та й нематеріальне теж. І треба лише навчитися відчувати інші частини себе в інших і дати іншим відчути їх в собі — ось це і є тою Любов’ю, яка має огортати нас — у великій множинній єдності всіх елементів в єдиному цілому.
Наш Брат MG якось переказав такі історії.
Перша — про одного побратима, як той дав вибрати собі око, щоби визволити з неволі свого приятеля. Друга — про іншого, що був разом з своєю сім’єю та пораненим побратимом в одній хаті. Коли хата зненацька загорілася, він став найперше рятувати товариша, а не жінку та дітей. Жінка ледве вискочила, одна дитина згоріла… «Та він тим не журився: дітей, мовляв, ще можу мати, та й не знати ще, що з них буде; а такого другого побратима, як сей товариш, що стільки разів показував мені свою любов, не знати чи знайшов би я».