Влітку 1848 р. ЦРН взяла активну участь у виборах до віденського парламенту, забезпечивши обрання депутатами від Львова дідича Л. Борковського, адвоката М. Дилевського, доктора прав Ф. Зємялковського, в Любачівському окрузі — доктора прав Ф. Смольки, в Яворівському — доктора прав К. Вінковського. Представники ЦРН у парламенті належали до «лівиці». Ф. Смольку у жовтні 1848 р. обрано президентом рейхстагу. ЦРН також делегувала до Відня львівського радикала Ю. Ґосляра для агітаційної діяльності на її користь серед селянських депутатів. Там він став учасником антиурядового повстання як офіцер польського легіону і ад’ютант генерала Бема.
На початку серпня 1848 р. край охопила епідемія холери, однак заходи місцевої влади щодо захисту населення виявилися малоефективними. До кінця вересня 1848 р. на холеру лише у Львові захворіло 843 особи, з яких 371 померла.
У вересні 1848 р. Центральна Рада Народова відіграла вирішальну роль в організації виборів міської управи Львова — Міського виділу, повноваження якого припинилися ще в травні 1848 р. Під її впливом президентом Міського виділу обрано її представника адвоката М. Ґноїнського, одним із заступників — члена Ради князя Л. Сапєгу й чимало представників Ради увійшло до 60-особового складу управи. Розкритикувавши надто забюрократизований статут, рада своєю ухвалою зобов’язала новообрану управу опрацювати проект нового міського статуту, який забезпечив би реальну участь широкого кола міщан у самоврядуванні.
Опозицію Центральній Раді Народовій творило засноване у червні 1848 р. консервативне Товариство дідичів (Stowarzyszenie Ziemiańskie), яке вважало її самозваним органом. Його часопис «Polska» своїми різкими випадами проти демократичних засад спровокував перший у Львові політичний страйк — відмову від складання газети в друкарні Піллера у вересні 1848 р. Рада, вважаючи діяльність Товариства дідичів шкідливою для національної справи і вигідною урядові, висловила йому публічний осуд у пресі.
Восени 1848 р. активізувалася права опозиція і в самій ЦРН. Натомість зріс вплив прибулих до міста з еміграції діячів Централізації Демократичного товариства та їх прихильників серед міських низів і молоді, які сповідували радикальні засади. Усе це на тлі поступового зміцнення позицій провладного табору ускладнило суспільно-політичну ситуацію в регіоні, робило її вибухонебезпечною.
Центральна Рада Народова, не втручаючись у перші місяці існування у діяльність виконавчої влади, демонстративно підкреслювала свою незалежність від неї. Вона ініціювала зрив останнього засідання Станового сейму, скликаного губернатором Ф. Стадіоном на 26 квітня, і схилила частину його депутатів увійти до її складу. Вона також опротестувала створення губернатором під своїм протекторатом на противагу їй дорадчого органу — «Байрату».
Губернатор Ф. Стадіон, терплячи присутність Центральної Ради Народової, всіляко її ігнорував, дозволяв «радитись, але не підміняти владу», а 26 квітня 1848 р. навіть наказав опечатати її зал засідань та конфіскувати папери, що додало їй тільки більшої ваги в очах громадськості. З від’їздом Ф. Стадіона зі Львова на початку червня 1848 р. і призначенням на пост віце-президента губернського управління А. Ґолуховського представники Центральної Ради Народової, контактуючи з ним, висловлювали сподівання, що він як перший краянин-поляк на чолі політичної влади в провінції повинен добре прислужитися краєві, рахуючись із загальною громадською думкою. Ще більші надії пов’язувала Центральна Рада Народова з прибуттям наприкінці жовтня 1848 р. до Львова новопризначеного губернатора Галичини В. Залеського. Її делегація на чолі з головою О. Батовським, вітаючи його з довгоочікуваним прибуттям, висловила впевненість, що в тогочасних складних умовах він зуміє оперативно вирішити проблеми рідного краю. Найпекучішою ж проблемою для тогочасного польського політикуму стала поява на суспільно-політичній арені українського національного руху.
Український національний рух. Один із тогочасних діячів В. Подолинський засвідчив наявність серед галицьких українців доби «Весни народів» різних політичних орієнтацій: проавстрійської, пропольської, проросійської та «прослов’янської». З-поміж них найвпливовішою виявилась організація проавстрійська, яка започаткувала український рух врученням губернаторові Ф. Стадіону від імені групи представників греко-католицького духовенства і міщанства Львова петиції на ім’я імператора Фердинанда від 19 квітня 1848 р. з побажаннями: запровадження в школах і громадсько-політичному житті Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах духівництва різних конфесій. А вже 2 травня 1848 р. у Львові засновано першу українську легальну політичну організацію — Головну Руську (українську) Раду, яка взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Серед 66 її засновників — 20 дрібних чиновників, 9 представників світської інтелігенції, 18 духовних осіб, 13 студентів, 5 міщан, один підприємець. Пізніше рада складалася з 30 постійних членів. Її очолив єпископ Греко-католицької церкви Григорій Яхимович, його заступниками стали крилошанин Михайло Куземський та юрист Іван Борисикевич, а секретарями ради — проповідник при соборі Св. Юра Михайло Малиновський та службовець Кредитного товариства Теодор Леонтович. 1849 року, у зв’язку з переїздом єпископа Г. Яхимовича до Перемишля, фактичним керівником Головної Руської Ради став М. Куземський.