Перший з’їзд діячів культури став важливою подією в культурному житті всієї Східної Галичини. Це була перша організована публічна маніфестація української інтелігенції краю, яка, розбудивши національний дух, засвідчила більш-менш адекватне розуміння нею назрілих завдань національно-культурного розвитку українців у добу «Весни народів» і готовність взяти участь в їх реалізації. Дещо із визначених з’їздом завдань їй вдалося здійснити, чимало завдань реалізували наступні покоління інтеліґенції, а деякі не втратили актуальності й у наш час.
В умовах революції великого розмаху набула боротьба за народну освіту. Вимога запровадити в народних школах, гімназіях та інших навчальних закладах Східної Галичини викладання українською мовою містилась у петиції від 19 квітня 1848 р. Згодом широка громадськість через Головну Руську Раду та місцеві ради почала домагатися організації українських шкіл по всіх селах і містечках, розширення навчальних планів за рахунок включення до них основ сільського господарства, ботаніки, ремесла, історії українського народу та сусідніх країн, відкриття доступу селянським дітям до гімназій, введення навчання рідною мовою в середніх і вищих школах, заснування закладів для підготовки вчителів, вилучення шкіл Східної Галичини з-під нагляду римо-католицького духовенства і т. ін. Відповідаючи на ці вимоги, уряд 9 травня 1848 р. погодився на запровадження викладання українською мовою в народних школах: 31 серпня 1848 р. оголосив про введення факультативного викладання української мови, а 4 грудня 1848 р. і 8 січня 1849 р. — як обов’язкового предмету в гімназіях. У такий спосіб, внаслідок наполегливих вимог народу, українська мова щораз більше не тільки завойовувала народні школи, а й проникала в гімназії Східної Галичини. 13 вересня 1848 р. видано імператорський патент про відкриття кафедри української мови у Львівському університеті. Професором відкритої на початку 1849 р. кафедри став Я. Головацький.
Поширеною була вимога запровадження української мови в діловодство установ, військовий вишкіл та написання цією мовою назв населених пунктів, площ і вулиць. На одному з засідань Головної Руської Ради обговорювалося питання про увічення пам’яті видатних діячів українського народу, зокрема про спорудження пам’ятника Богданові Хмельницькому у Львові.
Активізувалося літературне життя. Загальне політичне і культурне збудження сприяло піднесенню літературної творчості послідовників «Руської Трійці» Миколи Устияновича й Антона Могильницького, у творах яких звучали патріотичні мотиви, любов до рідного краю, його історії, заклики до самовідданої праці для добра народу. Виданням першої поетичної збірки розпочав літературну діяльність львівський поет І. Гушалевич, в поезіях якого, написаних в дусі народних пісень, звучали любов до рідної землі, ідея єдності українського народу.
Відбулися певні зрушення у видавничій діяльності. Посилення інтересу до нової української літератури за Збручем викликало спроби перевидання її кращих зразків у Галичині. 1849 р. І. Борисикевич видав у Львові повість «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка, Я. Головацький переклав українською мовою повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба», яка вийшла друком у Львові в 1850 р.
Значну роль у пожвавленні літературного життя відігравали засновані у Львові під час революції перші українські газети «Зоря Галицька» (редактор Антін Павенцький), «Галичо-руський вістник» (редактор Микола Устиянович), «Новини» та «Пчола» (редактор Іван Гушалевич). У них друкувалися кращі твори відомих письменників М. Устияновича, А. Могильницького, І. Гушалевича, Р. Моха, Луки Данкевича та ін. В «Зорі Галицькій» вперше було надруковано патріотичний вірш М. Шашкевича «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», у «Пчолі» — уривки з 5-ї частини «Енеїди» та «Пісню на новий 1805 год… Алексію Борисовичу Куракіну» Івана Котляревського, в «Новинах» — вірші Миколи Костомарова.
Галицькі часописи нерідко подавали інформацію про громадсько-культурне життя в Україні, зокрема про Кирило-Мефодіївське братство та його учасника Тараса Шевченка. Газета «Postęp» («Поступ») в одному зі своїх травневих номерів 1848 р. у статті Карла Падуха «Польська і українська національність на Україні…» повідомляла про викриття на Україні царською жандармерією таємного товариства, один з членів якого Т. Шевченко, «чоловік з народу, родом з польської України, звільнений з кріпацтва», розпочав свою діяльність у Києві, звідки «розбіглися його пісні, повні гарячих відзивів у живописній народній мові до українців. Русь вільна, незалежна була кличем Шевченка».