У відозві «До співгромадян!» (весна 1848 р.) підкреслено: «Ми живемо у відповідальну епоху. Кожна нація поступає вперед. Чи ж при цьому мала б залишитися у забутті лише крайньо упосліджена руська нація в Галичині? Ні! Щаслива година вибила вже і для галицьких русинів. Натхненні новим життям, вони також прагнуть руху вперед, підняття із занепаду, і чинити перешкоди цьому може тільки ворог поступу. Але їхні тенденції не обмежуються виключно тільки до їх власної національності. Вони визнають рівноправність інших національностей, хочуть зберегти спокій, порядок і силу законів та прагнуть сучасних реформ у дорозі права».
Водночас доброзичливий був тон відозви «Русини до своїх німецьких співгромадян»: «Руська нація не прагне порушувати прав інших. Тому не турбуйтесь, русини не заподіють вам ніякої кривди. Нація пожертвує всім, щоб захистити і зміцнити свою національність. Але в той же час вона оголошує недоторканність кожної національності. Тому ви, німецькі брати, які живете поруч з нами, не маєте чого боятися за свою національність. Невибаглива руська нація вважає своїм покликанням плекати високу ідею народного життя, яку придушувала дотеперішня безжалісна політика правителів. Остання декларувала рівність людей, але не могла піднятися до рівності націй. Рівність релігій вона врешті-решт збагнула, але рівності національностей не змогла зрозуміти. Руська нація ось визнає себе прихильницею нової народної політики, яка поряд з рівністю громадян і релігій відстоює також рівність націй і національностей. Тому ви, німецькі співгромадяни, будьте спокійні за свою релігію, мову і національність. Русини не бажають вважатися великими за рахунок пригноблення громадян іншого племені. Вони не хочуть перетворювати одні національності на поживу для інших. Вони не хочуть піднімати свою мову до рівня винятково привілейованої у спільній державі. Навпаки, їхнім девізом є свобода, рівність і братерство всіх націй, усіх національностей, усіх мов. Тому, німецькі співгромадяни, подайте нам руку для здійснення цієї гуманної ідеї. Наша мета — право. Правом ми будемо керуватися у своїх заходах, правом для нас і для усіх наших співгромадян.»
У такому самому дусі були складені численні статті на цю тему, які з ініціативи Головної Руської Ради надсилалися до європейської преси. Офіційні заяви української сторони про толерантне ставлення до національних меншин та здійснювана в їх дусі політика знайшли розуміння і сприятливий відгук серед певної частини німецьких поселенців Галичини, стимулюючи їх до підтримки українського руху (участь німецьких мешканців Львова у підписанні петиції з вимогою поділу Галичини, їхні висловлювання за створення української національної гвардії у Львові, служба на офіцерських посадах у новоствореному батальйоні гірських стрільців і т. ін.). Представники єврейської громади Львова прихильно сприйняли формування українського батальйону гірських стрільців, взявши участь у забезпеченні його військовим одностроєм. Завдяки публікаціям у пресі мала змогу вислухати другу (українську) сторону і громадськість усієї Австрії та Європи і таким чином дістати об’єктивнішу інформацію про суть українського питання, а тому вона більше зацікавилася українцями — про них більше почала писати європейська періодична преса.
Візія Відня. Загроза втрати національної ідентичності в разі перемоги польської сторони і потреба мати реальну опору в прагненнях до національного самоствердження стимулювали лояльність українського руху щодо Австрійської конституційної монархії, яка, у свою ж чергу, була зацікавлена в підтримці українців перед небезпекою втратити цей край і тому також ішла їм на певні поступки. Проте урядові кола, йдучи на вимушені поступки українцям з мовно-культурних питань, все ж не брали на себе зобов’язань з важливих політичних питань, зокрема щодо поділу Галичини чи формування української національної гвардії. Формування української національної гвардії у Львові, як і в інших містах та селах Східної Галичини, було заборонено. Не знайшов підтримки і проект поділу Галичини на дві провінції, який виник в урядових колах ще у 1846 р. після приєднання до Галичини так званої Краківської республіки і жваво обговорювався у верхах. Автором цього проекту був Рудольф Стадіон, надвірний комісар для Галичини, який 5 жовтня 1846 р. подав відповідні пропозиції цісареві Фердинанду. Підтриманий Надвірною канцелярією, він одержав 27 лютого 1847 р. його принципове схвалення. Після узгодження у вищих інстанціях мав бути визначений термін його реалізації. Тим часом надійшов 1848 рік, який ще більше актуалізував проблему. Генерал-губернатор Франц Стадіон реанімував цей проект, сподіваючись використати його як засіб знешкодження польських самостійницьких аспірацій та відвернення загрози втрати Галичини Габсбурґами. На початку травня 1848 р. він звернувся через довірену особу із запитом до уряду про його готовність до якнайшвидшого проведення наміченого поділу краю на дві губернії: східну (руську) і західну, населену переважно поляками і німцями, у випадку схвалення цієї ідеї цісарем. Згодом він ще декілька разів у своїх рапортах повертався до цієї теми. Його пропозиції зацікавлено обговорювалися на засіданнях ради міністрів 11, 17, 30 травня, 8 червня, внаслідок чого 11 червня уряд Ф. Піллерсдорфа прийняв ухвалу про поділ краю з 1 серпня 1848 р. на дві провінції, хоч проти ідеї поділу виступив надвірний радник, а згодом перший поляк-губернатор Галичини Вацлав Залеський. 17 червня 1848 р. ухвалу уряду апробував цісар Фердинанд. Інформація про зацікавлений розгляд в урядових колах питання поділу краю і перспективу його позитивного вирішення мусила просочуватись зі столиці і досягти Львова. Цим, очевидно, можна пояснити жваву петиційну кампанію, яку розгорнула Головна Руська Рада у другій половині 1848 і на початку 1849 рр. Та після відставки уряду Ф. Піллерсдорфа і сформування уряду А. Добльгофа на початку липня 1848 р. питання поділу Галичини у владних структурах було зняте з порядку денного. Очевидно, до цього спричинилися протести Центральної Ради Народової, «Руського Собору», Товариства дідичів, надіслані до Відня, та закулісні маневри польських депутатів парламенту, а також окремих шляхтичів. Зокрема відомо, що висланий до Відня А. Ґолуховським шляхтич К. Стадницький під час зустрічі наприкінці липня 1848 р. з А. Добльгофом обговорював проблему поділу Галичини, планованого попереднім урядом, й повідомляв одного з членів Центральної Ради Народової про те, що прем’єр-міністр справу поділу здав до архіву (ad acta). У листі до Галицького губернаторства від 27 липня 1848 р. прем’єр-міністр А. Добльгоф повідомляв про те, що справа поділу Галичини відкладається і дав таємну вказівку робити все для того, щоб знешкодити агітацію за поділ краю на окремі провінції за етнічною ознакою, мотивуючи це бажання припинити баламучення селян і сіяння розбрату між народностями, який веде до згубних наслідків. Співзвучність його мотивів з аргументами польських опонентів Головної Руської Ради дає підстави дошукуватись в них їхнього джерела. Підтвердженням цього може бути заява впливового польського депутата віденського парламенту і навіть деякий час його голови Францішка Смольки в листі від 8 серпня 1848 р. про те, що «ми планованому поділові Галичини, підписаному цісарем 19 червня 1848 р. „brevi manu скрутили шию“». На початку вересня 1848 р. це підтвердив новопризначений губернатор В. Залеський, заявивши делегації Центральної Ради Народової у Кракові про те, що про поділ Галичини на дві губернії «не може бути й мови». Незабаром мотивацію А. Добльгофа повторив новий прем’єр-міністр Ф. Стадіон, який у листі від 26 квітня 1849 р. рекомендував намісникові Аґенорові Ґолуховському схилити фактичного голову Головної Руської Ради М. Куземського до припинення дискусії щодо поділу Галичини. І справді відтоді Головна Руська Рада цієї справи більше відкрито не зачіпала.