На локальному рівні нове реформування органів політичної влади ініціював кабінет Карла фон Ауершперґа, який підготував закон про організацію органів державного управління у провінціях Цислейтанії від 19 травня 1868 р. та розпорядження міністра внутрішніх справ від 10 липня 1868 р., що разом 15 жовтня 1868 р. одержали санкцію імператора. Закон чітко визначав компетенційні повноваження крайового шефа, як очільника політичної влади в краї. Він оголошувався намісником імператора, представником австрійського уряду перед крайовим сеймом та органами місцевого самоврядування. На крайовому рівні до його компетенції входили усі справи, які перебували у віданні міністерств внутрішніх справ, віросповідань та освіти, крайової оборони та громадської безпеки, рільництва. Водночас його відношення до справ міністерств фінансів та торгівлі регулювалося окремими приписами.
Наміснику підпорядковувалися усі політичні органи влади в краї — повітові староства[39], усі громади (навіть ті, що перебували на окремих статутах). Він відповідав за функціонування усієї системи політичної влади в краї. Усі чиновники реалізовували владу в краї від імені намісника, а намісник — від імені імператора. Намісників, крайових президентів, радників намісництва та урядових радників призначав імператор. Іменування повітових старост відбувалося у міністерстві внутрішніх справ за поданням намісника. Рішення з приводу решти посад у намісництві та староствах крайовий шеф приймав особисто.
Водночас чіткіше виписувалась компетенція органів виконавчої вертикалі в краї. Намісництво та повітові староства на ввіреній їм території забезпечували діяльність санітарних установ, будівельних та контролюючих служб на основі окремих приписів; організовували функціонування освітніх закладів, відповідали за нагляд за лісовим господарством, представляли державні інтереси у переговорах щодо індемнізації та викупу права користування сервітутами[40][41].
За розпорядженням міністра внутрішніх справ від 10 червня 1868 р. політичними органами першої інстанції в краї визначалися повітові староства на чолі з повітовим старостою, який одержав владу найвищого характеру на ввіреній йому території[42]. Розпорядженням цього ж міністра від 30 серпня 1868 р. конкретизувались повноваження повітового староства: якщо у староство поступала скарга, то у межах своєї компетенції воно повинно було її самостійно адмініструвати. У даному випадку прийняте рішення вважалося остаточним і не могло переглядатись вищою інстанцією, тобто намісництвом. Якщо скарга виходила за межі компетенції староства, то у 8 денний термін відповідне звернення передавалося у намісництво для полагодження[43]. Оскарження громадянами рішень повітового староства могло відбуватися лише у судовому порядку, що усувало можливість «кругової поруки» у крайовій виконавчій вертикалі. Усі ці нововведення закріпили компетенційні преференції намісництва та повітових староств, забезпечивши їм управлінське привалювання над представницькими органами влади в краї. Водночас до кінця існування імперії в основі організації органів політичної влади зберігалася закладена раніше дуалістичність управління, яка виявлялася у системному дублюванні повноважень між суб’єктами законодавчої та виконавчої гілок влади на всіх рівнях.
Таблиця 1
Восени 1868 р. процес автономізації Галичини був тимчасово призупинений через кризу політики галицьких поляків[44]у Відні та загрозу масових протестних акцій у краї. У Галичині впроваджувались нові управлінські зміни, які знову дещо децентралізовували політичну владу та розпорошували компетенцію намісництва. Відповідно до розпорядження міністра внутрішніх справ від 19 жовтня 1868 р. з метою оптимізації управління наглядова функція галицького намісництва делегувалась 7-ми «головним» староствам, які контролювали решту підлеглих їм повітових староств, яких, як і раніше, разом нараховувалося 74 (Див. табл. 2).
39
Назва органу політичної влади у повіті «повітове управління» (Bezirksamt) була замінена на «повітове староство» (Bezirkshauptmannschaft, яке вже очолював не повітовий голова (Bezirksvorsteher), як це було раніше, а — староста повіту (Bezirkshauptmann).
40
Викуп селянами права користування сервітутами у Галичині відбувалася відокремлено від індемнізації. У 1848–1890 рр. існували викупні квоти для користування селянами лісом та пасовищами.
41
Gesetz vom 19. Mai 1868 über die Einrichtung der politischen Verwaltungsbehörden in Böhmen, Dalmatien, Galizien und Lodomerien mit Auschwitz, Zator und Krakau, Oesterreich unter und ob der Enns, Salzburg, Steiermark, Kärnthen, Krain, Bukowina, Mähren, Ober- und Nieder-Schlesien, Tirol und Vorarlberg, Istrien, Görz und Gradiska und der Stadt Triest mit ihrem Gebiete // R. G. Bl. — Jahrgang 1868. — Stück XVII. — Nr. 44. — S. 76–79.
42
Verordnung des Ministers des Innern vom 10. Juli 1868, die Durchführung des Gesetzes vom 19. Mai 1868 (Reichs-Gesetz-Blatt Nr. 44) über die Einrichtung der politischen Verwaltungsbehörden in Galizien, Salzburg und Krain betreffend // Reichgesetzblatt für das Kaiserthum Österreich. — Jahrgang 1868. — Stück XLI. — Nr. 102. — S. 306.
43
Verordnung des Ministers des Innern vom 30. August 1868, betreffend die Behandlung der Recurse in Angelegenheiten der politischen Verwaltung // R. G. Bl. — Jahrgang 1868. — Stück LI. — Nr. 124. — S. 376.
44
Призупинення автономізації Галичини було пов’язане з переходом галицьких поляків в опозицію до держави. Під час розгляду в Державній раді Грудневих конституційних законів у 1867 р. Галицька делегація (окрім о. Івана Гушалевича, який проголосував «за») самоусунулася від голосування, що викликало упередженість до її членів та осуд загальноавстрійської громадськості. Проурядове угруповання конституціоналістів у Державній раді сприйняло такий непатріотичний вчинок галицьких поляків як політичну зраду та саботаж. Крім цього 24 вересня 1868 р. Сейм ухвалив Галицьку резолюцію з вимогою реалізувати у Галичині субдуалізм за зразком хорвато-славонської автономії у Транслейтанії. Внаслідок цього Франц Йосиф І негайно скасував свій візит до Галичини, відправив кабінет К. фон Ауершперґа та намісника А. Ґолуховского у відставку.