Зимою 1941/42 я пропонував німецьким військовим і цивільним очільникам ширше розбудувати партизанську армію «Поліської Січі» і тримати її в запіллі німецького фронту для боротьбизпартизанами. Дляцього обов’язковою була зміна системи німецького цивільного управління.
Німецьке управління не припускало, що в нього за плечима може існувати большевицький диверсійний рух і тому відкинуло мою пропозицію. Літом 1942 виявилось, що більшовицьку диверсію в запіллі не знищено, а навпаки вона зміцніла. Німецьке управління замість використати можливості поборювання більшовицької диверсії при допомозі українського населення, продовжувало свої репресії проти того ж населення. Я писав з ліса листи до райхскомісара Коха, в яких звертав увагу на те, що німецьке управління не веде в Україні правильної політики і що це легко закінчиться трагічно для обох сторін.
За моєю радою визначено було осінню 1942 переговори між німецьким управлінням та українським національним рухом. Ці переговори вів я з начальником німецької служби безпеки СД на Волині і Поділлі др. Пітцом та др. Беером. Вони запропонували мені, щоб ми влилися в систему німецької поліційної охорони та разом продовжували боротьбу проти большевицьких диверсантів. Ми зі свого боку жадали признання української самостійної держави та створення української армії та поліції. Пропозицію злиття з німецькою поліцією ми відкинули. Переговори зірвались, бо німці не хотіли відступати від своїх домагань, а ми знов не могли відступити від раз намічених нами напрямних цілей. Я з’ясував свої вимоги письмово та переслав їх др. Пітцові та др. Беерові. У своїх листах я доказував реальними фактами, що український народ тільки тоді може битись із захопленням за майбутнє України в союзі з німцями, коли він побачить перед собою високу політично-ідеологічну мету. Такою метою не міг стати райхскомісаріят. Нею могла бути тільки українська національна держава, до складу якої входили б всі українські етнографічні землі.
Тої самої осені 1942 р. вів я переговори з відпоручником Москви, підполковником Лукіним. Він прилетів був до нас спеціальним літаком. Большевики запропонували нам полупитись з советськими партизанами. У тому випадку вони зобов’язувалися постачати нас з літаків зброєю, запасови-ми частинами, приладдями зв’язку і т. п. Ми мали заявити свою солідарність із ними. Вони запропонували, щоб ми вбили райхскомісара Коха. Советські пропозиції ми відкинули, і через те більшовицькі партизани виповіли нам війну як «агентам Гітлєра».
З огляду на те, що влітку 1943 р. німецький фронт все більше посовувався на захід, шукав я знов можливість повести спільно з німцями боротьбу проти більшовиків. Після німецької практики в Україні дуже важко було знову переставити український народ на співпрацю з Німеччиною. Взаємне довір’я з вини німців було знищено. Народ перестав вірити всіляким публічним заявам та закликам. Той стан міг змінити тільки український національний уряд. У листопаді 1943 р. я звернувся ще раз до німецького уряду з пропозицією провести зі мною переговори для нормалізації українсько-німецьких взаємин. Щоб прискорити переговори і за всяку ціну довести до бажаної згоди, язаризикував своїм життям, вийшов зі своїм ад’ютантом з укриття і пішов в дні 20 листопада до німецьких чільнників. Німецькі урядові чільнники, замість того, щоб повести зі мною переговори, притримали мене і мого ад’ютанта і перевезли нас обох до концентраційного табору Саксенгаузен коло Оранієнбургу. Тільки 19.10.1944 р. нас випустили з концентраційного табору…»