Це — не аргументи, може зауважити компетентний читач. І, до певної міри, матиме рацію. Кук і Лебідь — відомі опоненти Бандери в середовищі їхньої ОУН. Вони не мали підстав любити Степана Андрійовича. Не будемо суворо судити їх за те. Спробуємо проаналізувати військовий досвід і фах Бандери. Якщо дуже коротко, то його досвід такий.
Народжений 1909 р. в сім’ї звичайного, нічим не примітного сільського священика. Всі дитячі роки провів у селі (до слова, вже одна ця обставина і вже на цьому етапі радикально відрізняла його від старшого на два роки Шухевича. Роман виростав у великому європейському мультинаціональному та мультикультурному місті. Володів, окрім рідної, також німецькою, польською, російською. Все те, до чого мав доступ Роман, за визначенням, не було доступним, Степанові (але про це — далі). Гімназія в Стрию. У червні 1934 р. — смертна кара із заміною на довічне ув’язнення (в цьому випадку, як подейкують, не обійшлося без заступництва Митрополита Андрія Шептицького). На волі, несподівано для себе, опинився 13 вересня 1939 р. — завдяки німецько-радянській окупації Польщі, громадянином якої він був. Менше двох років на волі. За цей час розколов ОУН (до цієї історії ми поверенемося трохи пізніше). З літа 1941 р. інтернований німцями, до грудня 1944 р. утримувався в бараку «Z» в Заксенгаузені.
Барак «Z» всі й усюди чомусь постійно називають «концтабором Заксенгаузен». Але розташовувалася ця будівля поза територією концтабору й адміністрації його (наскільки це відомо з відкритих джерел) не підлягала. В першому легко переконатися, зазирнувши на сайт музею Захсенхау-зена. Утримувалися в ньому необхідні для різних політичних потреб нацистського режиму діячі — як ото члени родини баварського кронпринца Рупрехта, промисловець Фріц Тіссен, протестантський лідер Німеллер, людина, яку називали сином Сталіна, австрійський канцлер Шунінґ, радянський генерал Карбишев, провідник ОУН Андрій Мельник, єдиний радянський агент у ґестапо — Віллі Леман, та інші знаменитості[26]. Для нашої розповіді важливо знати: ані сам Степан Андрійович, ані будь-хто з його партійних товаришів, які в цьому «таборі» перебували, ніяких свідчень про свої страждання в кацеті не залишили. Ніколи і ніде про те не згадували. Жоден із в’язнів того концтабору, які вижили, ніде і ніколи про перебування там Провідника ОУН(б) не згадував. Жодного свідчення. Жодного документу. Жодної світлини. Як, наприклад, світлини в таборовій уніформі в’язня Освенціму Василя Бандери. Єдина відома згадка — свідчення Тараса Боровця: саме тут, у бараку «Z» він уперше в житті зустрівся зі Степаном Бандерою — той займав камеру 73. Тарас — 77-му.
Яким чином Бандера, перебуваючи в ізоляції в Німеччині, міг впливати на події в Україні, в ОУН його імені та в УПА? Хай там як, по звільненні з табору, в 1945–1947 рр. Бандера та його сім’я змінюють принаймні 5 німецьких міст, аж поки не осідають у Мюнхені.
Тепер питання: як простий сільський хлопець, без якої-небудь військової освіти, людина, яка більшу частину свого довоєнного і воєнного життя провела в умовах жорсткої ізоляції від зовнішнього світу взагалі й від галицько-українського, зокрема, могла впливати на які-небудь політичні процеси на територіях, окупованих двома жорсткими тоталітарними режимами? І це — без мобільного телефону, Інтернету, пошти, будь-яких інших засобів зв’язку? І не просто на політичні процеси — а на формування та дії «Армії безсмертних»?
Можливо, ми, ті, хто має щастя жити через 70 років після тих подій, чогось не розуміємо? Не знаємо?
Звернімося до свідчень сучасників. Беремо перше-ліп-ше, з будь-якого зі 100 томів «Літопису УПА». Наприклад, боєць УПА Новицький, один із небагатьох, кому пощастило вижити, жодного разу (як і інші його побратими) не згадує ані Степана Бандеру, ані його фракцію ОУН. Як, між іншим, і більшість мемуаристів, говорить тільки про ОУН як цілість[27].
Антін Качала («Шугай»), один із тисяч рядових стрільців УПА, в свою чергу, залишив нам такий спомин: «Ще далеко перед пересувом фронту на захід (тобто до липня 1944 р. — Д. Я.) вЯворівщині (сучасний Яворівський район Львівської області) були зорганізовані групи УНС (Українська Народня Самооборона), де опинився і я після втечі з примусової праці на дорогах в німецькому «Баудінсті» (т. зв. німецька служба батьківщині). Літом 1943 р. я зголосився до УНС, де були згуртовані мої ровесники». І далі: «з початком серпня 1944 р. ОУН провела велику освідомлюючу акцію проти відходу молоді до більшовицької армії, натомість радила вступати вряди УПА». Антін і його товариші, всього біля 200 осіб, перейшли до лісу 22 серпня 1944 р.[28]
27
Новицький С. У змаганнях за волю української землі // Літопис Української Повстанської Армії. Том 5. Волинь і Полісся. Німецька окупація. Книга третя. Спомини учасників. — Вид-во «Літопис УПА». — Торонто, 1984. — 307 с. — С. 188 та ін.
28
Літопис Української Повстанської Армії. Том 31. УПА на Львівщині і Ярос лавщині. Спогади і документи вояків УПА ТВ «Розточчя». 1943–1947. — Вид-во «Літопис УПА». — Торонто — Львів, 2001. — 320 с. — СС. 185, 186, 187.