І лише наприкінці 1943 р. було створено Головне командування (ГК) УПА на чолі з Шухевичем, «що мало завдання об’єднати повстанські відділи всіх земель України. Досі доступні документи стверджують: що це ГК УПА почало формально діяти в січні 1944 р… Дотеперішнє волинське ГК УПА було переіменоване на крайове командування УПА-Північ. Крім нього повстали крайові команди УПА-Захід, УПА-Південь і УПА-Схід»[33].
Неузгодження в споминах Петренка зрозумілі: в конкретних обставинах місця і часу було не до ведення хронологічних довідників: «фотографування, писання щоденників, робленая нотаток, приватна кореспонденція в підпіллі, з огляду на конспірацію, були строго заборонені… Матеріялом, що відносився до дій ОУН і УПА як: звіти, фотографування окремих подій і т. п. займались спеціяльно уповноважені люди, архіварі-літописці, які такі матеріали збирали, впорядковували, доповняли і переховували»[34]. Спомини він писав в еміграції, через кілька десятиліть після тих подій. Спробуємо уточнити його відомості, порівнявши з іншими джерелами. В цьому випадку — із матеріалами інших мемуаристів та із документами УПА першої половини 1943 р.
Безпосередній учасник подій, який відобразив їх по гарячих слідах, запевняв ось у чому. В березні 1943 р. «німецька влада розпочала ліквідацію української міліції, поголовно заарештовуючи міліціонерів по станицях та спроваджуючи їх за дроти в табори по великих містах». Приблизно в той самий час, тобто в лютому — березні, «український селянин… випорпав дбайливо захований кріс з набоями та, злучившись з такими ж як сам, односельчанами, створив перші збройні відділи самооборони (підкреслення мемуариста — Д. Я.) Української Повстинної Армії, готовий до загину битись в обороні своєї правди». І далі: «Тимчасом твориться Головна Команда УПА та Команди поодиноких груп (підкреслення мемуариста — Д. Я.). Далі автор споминів перераховує десятки сіл на території Костопільщини, Крем’янеччини, Ковельщини, Дубенщини, Луччини, а також на Волині, Поділлі, Поліссі, Житомирщині, Київщині, охоплених селянськими виступами.
Про співгромадян-поляків він писав так: «польський елемент на Північно-Західних землях… насамперед йшов на зустріч сталінській партизанці, даючи їй допомогу ін-формаціями, харчами, приміщенням і активною співдією. Це довело до конфлікту з автохтонним українським населенням. Тоді польський елемент почав оглядатись за новим опікуном і знайшов його в німцях, з’єднуючи себе їх службою у «шуцманшафтах», створених німецьким окупантом для пацифікації українського населення»[35].
Ще один мемуарист, на той час керівник СБ ОУН на ПЗУЗ, пише до брата Володимира, який на той час був у збройному підпіллі в Карпатах: «маючи кілька вільних днів», захотів побачити, «як дихає “Галіція”». Побачене справило на автора пригнічуюче враження: «вертаю туди, де розмах, революція прибрала направду грандіозних розмірів. Ці два дні зробили на мене паршиве, пригнітаюче враження… народ животіє, а не живе». По поверненні з Генеральної Губернії до Райхскомісаріату (тобто зі східної Галичини на Волинь) він остаточно переконався: «Повстанчу акцію на північно-західних землях і частинно на східних теренах ми мусили почати. Причини дві: почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони — червона партизанка почала заливати терен. Отже, коли би ми не почали повстинної акції, то не мали б що робити (підкреслення автора листа — Д. Я.). Є ще і третя, морального характеру. Почулись голоси: «Де ж той провід? Чому не дає зарядження бити німців?». Тепер ми тим балакунам заткали роти, а революцію усуспільнили. Тягар боротьби возложили на плечі усього суспільства, хоче воно того, чи ні, мусить нести його. Значить — тотальна революція»[36].
Матеріал «До початків Української Повстанчої Армії»: «Хто вони ці, народні месники? Вони виросли з гущі народу. Це ті селяни і робітники, яким спалено хату, зруйновано дорібок, вистріляно родину. Це ті шуцмани, яким вистріляно товаришів і яких замкнено за колючі дроти. Це ті баталіон-щики, яким велено стріляти своїх батьків, матерей, сестер та братів. Це вкінці ті урядники, яким за їх працю викопано яму, куди мали лягти разом з родиною. Вони всі пішли в ліс, обєднані великою ідеєю любови до свого народу і своєї батьківщини та ненавистю до гнобителів-чужинців»[37].
33
Петренко Р. («Юрко», «Омелько») За Україну, за її волю. (Спогади). Літопис Української Повстанської Армії. Том 27. Вид-во «Літопис УПА». — Торонто, 1997. - 277 с. — СС. 100–101, 102, 103, 104, 116, 118, 123, 124, 129, 131, 146, 167, 201, 204. Мемуарист також дезавуює відомості, які було опубліковано по війні П. Мірчуком, вказуючи на те, що цей
35
Борисенко А. С. На шляхах збройної боротьби. Українська Повстанська Армія (УПА) // Літопис Української Повстанської Армії. Том І. Волинь і Полісся. Німецька окупація. Книга друга. — Вид-во «Літопис УПА». — Торонто, 1977. — 255 С. — СС. 20–21, 22, 23. Ці спомини було написано 1943 р. та опубліковано в підпільному часописі ОУН «Ідея і Чин», (р. 2, №. 5, 1943 р., стор. 16–18) (примітка укладачів «Літопису»
36
Макар В. До початків УПА. Лист з Волині. // Літопис Української Повстанської Армії. Том І. Волинь і Полісся. Німецька окупація. Книга друга. — Вид-во «Літопис УПА». — Торонто, 1977. — 255 с. — СС. 43, 44.