Радянські комуністи, окупаційна влада яких змінила окупантів німецьких, теж мали декілька визначень. Перше з них, наскільки це відомо сьогодні, було запроваджено в обіг 15 липня 1943 р. Того дня в постанові Політбюро ЦК КП(б)У «Про стан і подальший розвиток партизанського руху в Україні» було вперше вжито термін «українсько-німецькі націоналісти». 23 листопада 1944 р. очільник УРСР Микита Хрущов на пленумі ЦК підняв градус звинувачень на адресу ворогів режиму, назвавши їх «гітлерівця-ми-оунівцями». 1957 р. постанова ЦК КПУ від 7 березня «Питання, пов’язані з поверненням в західні області УРСР з місць ув’язнення і спецпоселення…» запровадила визначення «учасники оунівського підпілля та їх посібники»[7]. Такі кваліфікації визначали і характер дій щодо окупованих. Але про це трохи згодом.
Місцеві українці, природно, послуговувалися назвами іншими. Цитую 22-річну на той час Варвару Николаюк: «Упас називали УПА «наше військо» або «повстанці». Назву УПА люди мало вживали»[8]. Іван Герасимів (1925 р. н.), уродженець с. Борники сучасного Тлумацького р-ну Івано-Франківської області: «Десь в середині листопада 1943 року я перший раз у моєму житті побачив справжніх українських повстанців, молодих, веселих і добре озброєних воїнів нашої рідної землі»[9]. Один з тих повстанців, в свою чергу, пригадував: «бандьорами» їх називали тільки червоні партизани[10].
I ніхто інший.
Яким був правовий статус вояків УПА?
Всі наведені вище судження, очевидно, були нічим іншим як пропагандистськими кліше, покликаними, обслуговувати певні політичні цілі тих чи інших політичних сил, а саме: призначати винних, іменувати героїв, тощо. А не з’ясовувати правду.
Натомість у паралельних до світу пропагандистського, існують світи інші. Наприклад, світ правових норм, втілених у законах. В цьому випадку, норм національного (радянського, американського, німецького, польського і т. д.), а також міжнародного права, які діяли на той момент. Цікавим тут є, зокрема, те, що за всі сім десятиріч, що минули після «офіційної» дати заснування УПА, жоден із відомих мені дослідників не поставив перед собою простого питання: яким був правовий статус бійців УПА? Або: ким були/ НЕ були бійці УПА в правовому сенсі?
Наприклад, чи не були вони «воюючою стороною» в
II Світовій війні? Ту війну вели держави та їх коаліції. Тобто, «воюючими сторонами» були країни «Вісі» — Німеччина, Італія, Японія та їх союзники Угорщина, Словаччина, Румунія — з одного боку, з другого — дивна коаліція «західних демократій» (США, Франція, Велика Британія, країни Британської Співдружності, та інші) й комуністичного СРСР, який мав за стратегічну мету ті демократії знищити. «Воюючою стороною» в тій війні були, наприклад, червоні або польські партизани з Армії Крайової. Вони воювали у строях держав, яким присягли. Ті держави були суб’єктами міжнародного права, мали легітимні уряди, і т. д„і т. п. У випадку УПА, держави, якій би вони присягли, не існувало в природі. Правда, значна кількість її бійців присягла свого часу СРСР або Польській Республіці. Якщо вони потрапляли до радянського або польського полону, розмова могла бути дуже короткою.
Повної статистики щодо цього ми не маємо, але приклади досить красномовні. Так, у 1944–1945 рр. «українців, звинувачених у належності до УПА, судили, залежно від періоду, польові суди II Армії Війська Польського або гарнізонні суди». За неповними даними — двох було засуджено 1944 р., 58 (страчено 53) — 1945 р. У період з 22 квітня до 16 вересня 1947 р. «троє суддів цього суду у терміновому порядку засудили 315 осіб, в т. ч. 173 до смертної кари. У післявоєнній історії польського судівництва не було випадків застосування репресій у такому масштабі щодо учасників збройного підпілля й цивільного населення». Останній смертний вирок було винесено 8 березня 1961 р. у Перемишлі щодо командира ТВ (Тактичного відтинку) УПА «Бастіон» Івана Шпонтака («Залізняк»), Вирок — смертна кара — йому спочатку замінили на довічне ув’язнення, потім на 25 років ув’язнення. Він був звільнений із в’язниці 4 листопада 1981 р. і став «останнім ув’язненим у Польщі з вояків УПА, що найдовше перебував у в’язниці». Всього, заданими «Центрального Правління Карних Закладів міністерства Правосуддя», станом на 1990 р. в комуністичній Польщі в 1944–1956 рр. «було засуджено на смерть і страчено 2 810 осіб»[11], тобто українців-вояківУПА-польських громадян. До слова, кількість знищених українців-громадян СРСР не підраховано й досі.
7
Літопис УПА. Том 3. Нова серія. Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: директивні документи ЦК Компартії України 1943–1959. — Вид-во «Літопис УПА». — Київ — Торонто., 2001. — 647 с. — С. 91.
8
Николаюк В. У Володимир-Волинському повіті. Переживання жінки-селянки під час боротьби з УПА // Літопис УПА. Том 5. Волинь і Полісся. Німецька окупація. Книга третя. Спомини учасників. — Вид-во «Літопис УПА». — Торонто, 1984. - 307 с. — С. 253.
9
Літопис Української Повстанської Армії. Том 29. («Палій»). З юнацьких мрій — у ряди УПА (Спогади ройового УПА). — Вид-во «Літопис УПА». — Торонто — Львів, 1999. — 331 с. — С. 21.
10
Новицький С. У змаганнях за волю української землі // Літопис Української Повстанської Армії. Том 5. Волинь і Полісся. Німецька окупація. Книга третя. Спомини учасників. — Вид-во «Літопис УПА». — Торонто, 1984. — 307 с. — С. 188.
11
Літопис Української Повстанської Армії. Том 22. УПА в світлі польських документів. Книга перша. Військовий суд Оперативної групи «Вісла». — Вид-во «Літопис УПА». — Торонто, 1992. - 270 с. — СС. 17, 19, 20–21, 23.