Натомість українці, які воювали в арміях країн-перемож-ниць, зокрема США, Австралії, Канади, відомі поіменно. їхні портрети прикрашають «Зали Слави» у національних і місцевих музеях та експозиціях, присвячених II Світовій.
Воювали українці також і в Червоній Армії, і у вермахті, і в арміях інших країн — ця тема виходить за межі цієї скромної розвідки і ще чекає на свого зацікавленого дослідника. І в кожній із цих армій мали свій, чітко визначений правовий статус.
На чому він ґрунтувався, запитаєте ви. Відповідь буде простою, але довгою: на нормах міжнародного права, яке діяло на той час. Перед тим як розповісти про них, дамо відповідь на просте запитання: що таке армія?
Скористаємося для цього одинадцятитомним «Словником української мови», виданим у 1970–1980 рр. На ньому базуються чи не всі сучасні українські тлумачні словники, зокрема «Великий тлумачний словник сучасної української мови» та оновлений «Словник української мови у 20 томах», публікацію якого розпочала Національна Академія наук України 2010 р. Відкриваємо том 1, сторінку 61. Читаємо: «АРМІЯ: 1. Сукупність усіх сухопутних, морських і повітряних збройних сил держави. 2. Сухопутні збройні сили. 3. З’єднання, що складається з кількох корпусів або дивізій різних родів військ для ведення бойових операцій під час війни. 4. дорев. Переважна більшість сухопутних військ, яка, на відміну від гвардії, не мала службових привілеїв. 5. кого, чого, перен. Маса людей, об’єднаних спільною ознакою, справою і т. ін.»
Отже, згідно з цим, УПА — це «маса людей, об’єднаних спільною ознакою, справою і т. ін.». Які права та обов’язки мали — якщо мали — ці люди?
Міжнародне право та радянський «закон»
Відповідь на це питання відома всьому світові вже більш як 100 років. Повна назва відповіді — «IV Ґааґська конвенція Другої Ґааґської конференції». Ухвалена 18 жовтня 1907 р. повноважними представниками 27 країн, які з’їхалися до міста — осідку голландського уряду — за ініціативою останнього російського імператора Миколи II.
Відкриваємо юридично зобов’язуючий (для всіх країн, що його підписали) документ під назвою «Положення про закони і звичаї сухопутної війни».
У розділі І «Про того, хто визнається таким, що воює», читаємо: «Стаття 1. Військові закони, права і обов’язки застосовуються не лише до армії, але також до ополчення і добровольчих загонів, якщо вони задовольняють усім ниж-ченаведеним умовам: 1) мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих; 2) мають визначений і виразно видимий здалека відмітний знак; 3) відкрито носять зброю і 4) дотримуються у своїх діях законів і звичаїв війни. Ополчення або добровольчі загони в тих країнах, де вони складають армію або входять до її складу, розуміються під найменуванням армії.
Стаття 2. Населення незайнятої території, яке при наближенні ворога добровільно візьметься за зброю для боротьби з військами, що вторгаються, і яке не мало часу влаштуватися, згідно із статтею 1, визнається в якості того, що воює, якщо відкрито носитиме зброю і дотримуватиметься законів і звичаїв війни.
Стаття 3. Збройні сили воюючих сторін можуть складатися з тих, що воюють і не воюють. У разі захоплення ворогом як ті, так і інші, користуються правами військовополонених.»
Зрозуміло.
Царська Росія цей документ підписала і виконувала. Після жовтневого перевороту 1917 р. ані Радянська Росія, ані жодна з державних формацій, які виникли на уламках імперії Романових, не вважали себе правонаступниками Царської Росії, та не підписували цей документ як суб’єкти міжнародного права. Не зробили вони цього і після 29 грудня 1922 р., коли ніким не визнані на той момент радянські Росія, Україна, Білорусія та Закавказська Федерація уклали угоду про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Натомість 1927 р. «Положенням про військові злочини» в СРСР вперше у світовій історії було урівняно поняття «здача в полон» і «добровільний перехід на сторону супротивника». Обидва «злочини» каралися розстрілом із конфіскацією майна. 19 березня 1931 р. «Постановою № 46 ЦВК і СНК СРСР» було затверджено «Положення про військовополонених». Згідно з ним, військовополоненими формально визнавалися «захоплені збройними силами Союзу РСР:
а) особи, які належать до складу збройних сил держав, що знаходяться у стані війни з СРСР;