Хтось може сказати: це все «теорія», яка мала (якщо мала) не велике відношення до УПА. Такий сумнів має право на існування, але він суперечить тисячам реальних фактів тогочасного життя. Розглянемо, для прикладу, лише один із них.
У колекції УНМ зберігається альбом унікальних фотографій сотні УПА Володимира Щигельського («Бурлаки»), Ця сотня цілком і повністю складалася з українців, громадян колишньої Польщі. Важливо підкреслити: абсолютній більшості з них станом на 1 вересня 1939 р. не виповнилося й 18 років. їх командир, чи не найстарший серед них за віком, народився 8 серпня 1921 р. Під тиском «непереборних обставин» II Світової, керуючись своїми уявленнями про правду і справедливість, добро і зло, вони опинилися в лавах вермахту. Після 21 червня 1941 р. — на радянсько-німецькому фронті. За наявними даними, участі у бойових діях не брали. Натомість, були переформовані в охоронну поліційну частину. Сам Володимир Щигельський обійняв посаду заступника начальника поліції в східнословацько-му Балигороді. У військових злочинах проти цивільного населення українці помічені не були. Переконливе свідчення — привітне ставлення до повстанців під час їх рейду Словаччиною до Західної Європи. Селяни запрошували їх на ночівлю і навіть на весілля. Зайвим доказом є одна із світлин у цьому альбомі.
Для нашої розповіді важливо знати: 25 червня 1944 р. Щигельський, член «мельниківського» уламку ОУН, за наказом «Орлана» — заступника провідника «бандерівської» ОУН на Закерзонні Василя Галаси, — відійшов із усім відділом до Бандрівських лісів. І далі — аж до полону — воював. У лавах УПА. У формі. У видимих здалеку українських інсигніях. Носив відкрито зброю. Підпорядковувся наказам вищого командира. Потрапивши до полону, не був розстріляний без суду і слідства. Спочатку його провели через військовий трибунал, яким він і був засуджений до вищої міри покарання на підставі польських законів як колишній польський громадянин. Увага: навіть комуністичний польський режим не сприймав командира УПА Володимира Щигельського як бандита! Його трактували як військовополоненого — форми в тюрмі він не знімав, особисті речі йому залишили аж до фатального кінця.
Так само судили й інших вояків УПА, яких енкаведи-стам пощастило захопити живими. Були серед полонених і їх вищі командири. Не було серед них хіба тих, хто УПА формував та очолював. До слова, і з цього питання, навіть у середовищі симпатиків Української Повстанчої Армії, єдності як не було, так і немає. Ну а опонентів та ворогів УПА це питання взагалі обходить.
Спробуємо розібратись.
РОЗДІЛ II
Ініціатори створення УПА: Сергій Качинський, Григорій Перегійняк і Роман Шухевич
Так вважав ніхто інший, як легендарний Головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Саме він твердо вказав на поручика Омеляна Польового (справжнє ім’я Сергій Качинський, псевдонім «Остап»), командира військової округи УПА «Поділ», «кордони якої, — як указав публікатор 12-го тому «Літопис УПА» Євген Штандера, — невідомі». Її Чисельний склад — нібито 18 сотень та 1 курінь із 2 сотнями[13].
Степан Андрійович Бандера мав іншу точку зору. Ще 1954 р. в головному часописі ОУН(б) «Шлях перемоги» (чч. 2,4,5,6, березень — квітень 1954 р., перевидання у 1957 та 1968 рр. у виданнях «За самостійну Україну» та «Визвольний шлях») він написав таке: «Коли в 1943 р. створилася кризова ситуація в ОУН, то однією з головних, може, з найістотніших її причин було питання пляну форм і методів революційної боротьби Організації в існуючій воєнній обстановці… Зокрема, на Волині крайова ОУН почала самочинно переходити на повстанські форми боротьби проти гітлерівського гніту і нищення України… Внутрішня криза в ОУН, — писав він далі, — закінчилася тоді, як на чолі Організації став сл. п. Роман Шухевич і надав такий напрям її діяльності й боротьби, як того вимагав час». І додав: саме Роман Шухевич «переставив визвольно-революційну боротьбу на широкі рейки повстанських дій УПА»[14].
Останній Головний командир УПА Василь Кук прямої відповіді на це питання також не дав. Натомість підкреслив ключову роль свого попередника, Шухевича, та наголосив на обставинах, в яких тому доводилося ту роль відігравати. Слова обрав такі: «Розкол Організації, боротьба між двома її частинами були одною з причин, чому Роман Шухевич відійшов від керівництва ОУН на Закерзонні і всю свою енергію скерував на військові справи, на вишкіл військових кадрів… Він був твердо переконаний, що долю нашого визволення вирішить тільки сильна українська армія… «Буде українська армія — буде Україна», — часто говорив він нам… На початку січня 1943 р… щоб не попасти в німецьку тюрму, таємно перейшов у підпілля. Разом з ним перейшли у підпілля і вступили в ряди УПА інші старшини легіону і майже всі підстаршини та вояки… З 1943 р. починається новий і найважливіший етап революційної діяльності Романа Шухевича, що увійде в історію як національно-визвольна боротьба під керівництвом генерал-хорунжого Романа Шухевича»[15].
13
Літопис Української Повстанської Армії. Том 12. Третя Подільська воєнна округа УПА «Лисоня». Документи і матеріали. — Вид-во «Літопис УПА». — Торонто, 1989. — СС. 7-15. '
14
Бандера С. Командир-Провідник (Слідами сл. п. Романа Шухевича) // Літопис Української Повстанської Армії. Том 45. Генерал Роман Шухевич-«Тарас Чупринка» — Головний Командир УПА. — Вид-во «Літопис УПА». — Торон-то — Львів, 2007. - 560 с. — СС. 254, 255.
15
Кук В. Головний командир УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич // Літопис Української Повстанської Армії. Том 45. Генерал Роман Шухевич «Тарас Чупринка» — Головний Командир УПА. — Вид-во «Літопис УПА». — Торон-то — Львів, 2007. - 560 с. — СС. 472, 474.