ПРОФЕСОР
Славетний учений, професор фізіологічної хемії ... медінституту, Адріян Євгенович Терещенко, прокинувся, як завжди, по-старечому, рано: непривітний світанок кінця листопада тільки-тільки зазирнув у вікно.
Декілька хвилин професор нерухомо пролежав з заплющеними очима, розшукуючи серед низки зайвих, напівсонних думок потрібну — ту, що з нею вів заснув учора. Це була думка про новий, ніким ще не поставлений дослід, до якого він тепер готувався; дослід цей мав освітлити йому проблему — над її розв'язанням він працював от уже півтора роки, покищо безнаслідково. Піймавши цю думку, він хутко сів на ліжку й простяг руку до стільця, де лежав його неохайно кинутий одяг. Він взагалі ніколи не залежувався, бо на письмовному столі завжди на нього чекала або розкрита, залишенаа вечора книга, або акуратно розкладений папір, що своєю незайманою білістю вимагав од нього продовження роботи.
Але сьогодні рука йому не дотяглась до одягу: несподівано здригнула й поволі впала на ковдру: Погляд йому встромився в календар, що висів якраз над стільцем, — рясна ранкова сутінь не сховала від Адріяна Євгеновича двох великих чорних цифр, що неясно виднілись на білому тлі: 25... Учора ввечері, лягаючи спати, він зірвав з календаря попередній аркушик, та, захоплений думкою про новий дослід свій, не звернув уваги на те, що відкрилось йому під зірваним. А зараз одчув, що нема йому сили одвести погляд от тих цифер: дивився на них, нерухомий од незрозумілого болю, що враз зробив його кволим І мерзлякуватим. Настільки кволим, що не зміг навіть натягти на себе ковдру... Двадцять п'яте листопада... День його народження… Але це не злякало його: адже день народження — звичайний день. Моторошно стало від того, що цифра «2», химерно змінена сутінню і його уявою, здавалась зовсім не двійкою, а сімкою — нагадала йому про кількість прожитих років... Сімдесят п'ять літ... Старість ...
Невже вона підкралась непомітно, мов злодій? Невже він так і не помітив її наближення?..Все його життя було сповнене улюбленою роботою й ніколи було подумати про невпинний плин часу, що помалу перетворював його в мислетворну руїну. Невже він зараз подібний до своїх колеґ по інституту, що працювали й старілись поруч нього, — колеґ, що кволо перебирають непевними ногами, йдучи, і не розмовляють, а шепочуть щось собі під ніс беззубими ротами? До цього часу вій ніколи не порівнював їх із собою, але тепер... Невже він такий, як і вони?
Але лише хвилину рука йому безсило лежала на ковдрі. А потім, так само несподівано, як і впала, рвучко підвелась і вхопила одяг. Адріян Євгенович з радістю відчув звичну й приємну міць своїх тонких пальців...
Це раптове одубіння зникло йому через те, що думка про кволість і беззубість була просто безглуздою.
Він — беззубий? Язиком провів по двох рівних низках своїх гострих зубів — ними можна ще розгризати горіхи! — І посміхнувся... Він — кволий? Жваво схопився з ліжка, просунув ноги в штани й босоніч пройшовся по прохолодному паркеті своєї спочивальні, перевіряючи свої напруги, упевнені рухи і не втримав голосного сміху. Адже він зовсім не відчуває ще свого тіла, воно таке ж слух'яне, як і думки! Він звично й легко справляється з ним, як з першим-ліпшим приладдям у своїй лабораторії! Років на десять принаймні його ще вистачить. А скільки проблем — нових і цікавих — можна розв'язати за цей надзвичайно довгий час!
З посмішкою, що ніяк не хотіла зникнути йому з обличчя, професор узув свої домашні пантофлі й скинув нічну сорочку, щоб підставити тіло під холодний і хвисткий струмок води з-під крану. (Так він робив щоранку). Задоволено крякаючи й пирхаючи, довго мився, з насолодою почуваючи, як організм йому наснаджується бадьорістю й легкістю. По тому підійшов до свічада й, витираючись шорстким рушником, уважно оглядів себе, щоб остаточно переконатися в своїй здатності переносити вагу свого віку. І свічадо цілком виконало його бажання.
Він побачив там високу й широкоплечу людину, зовсім ще не згорблену й м'язисту: на голих грудях високо підіймались два бугри, під шкірою рук помітно движіли пружисті вузли, а шия гордо тримала велику голову з коротко підстриженим волоссям. На лиці де-не-де залягли неглибокі зморшки — під очима й на скронях; були вони ще й навколо рота, але ховались під вусами і рясною бородою Чоло ж і щоки — такі ж ріпні, як і півста років тому. А очі дивились так молодо, з такою усмішкою наче належали юнакові. І ще одна чуднота була йому в обличчі: на голові волосся ніде не запорошилось сивизною, без найдрібнішої плішинки було, брови ж вуса й борода — майже зовсім білі; а втім білість брів лише відтіняла юний блиск його очей ... І коли б не ця сивизна, коли б не шкіра, що трохи пожовкла й була розкреслена надутими жилами-віщунами старечого склерозу, ніхто ніколи не подумав би, що Адріян Євгенович прожив уже значно більше, як три чверти свого життя.