Так було й на цей раз. З тією хіба рівницею, що Олександер Матвійович ніяк не хотів позбавитися своєї урочистости й робив свої зауваження так. наче був присутній на якомусь офіційному засіданні. Адріян же Євгенович боровся з двома почуттями: йому дуже хотілося їсти, але він боявся образити свого друга, сказавши, що йому треба йти обідати. Та й не хотілося розлучатися з ним — хотілося поділитися з ним думками, навіяними сьогоднішнім днем...
Хвилин з десять він просидів, напівслухаючн по-старечому докладне оповідання Олександра Матвійовича за якусь справу, що він її й сам добре знав. А потім зміркував, що не так то вже й важко провести з ним годину-півтори, не мучаючись голодом. І терпляче вислухавши з уважним видом те оповідання, зробивши навіть з приводу його декілька зауважень, запропонував:
— Знаєте що, любий друже? Дозвольте мені сьогодні запросити вас пообідати зі мною... Не додому, звичайно, бо там на мене з обідом ніхто не чекає, а в ресторан... Там ми посидимо в затишку, вип'ємо по чарочці легенького шато-ікему заради моїх іменин і не хапаючись поговоримо. Як колись давно-давно ми це робили.
— Але... — спробував був заперечити Олександер Матвійович.
— Без нікоторих «але»... Не бійтесь, я не наполягатиму, щоб ви їли й пили багато, цілком помилую ваш шлунок. Ми лише легенько перекусимо... А щодо розмов, так не такі вже ми з вами старі, щоб нас з вами могла втомити проста дружня розмова... Отже, ви повинні піти зі мною.
— Але ж мене дома чекатимуть.
— Ну, то й що з того? Один раз можуть почекати ... Скажете вашій дружині, що це я примусив вас... Ну, без зайвих розмов, ідіть хутчіш одягайтесь і за п'ять хвилин будьте вже тут.
— Потім у мене сьогодні о пів на сьому лекція.
— Якраз я теж сьогодні читаю. От ми разом сюди й повернемось.
Ресторан, що в ньому от уже кілька літ обідав Адріян Євгенович, містився недалеко від інституту. Це було невеличке приміщення в підвальному поверсі, заставлене квадратними столиками. Денне світло сюди ніколи не заглядало, а жовтуваті вогники нечислених електричних лямпочок лишали деякі кутки сповитими сутінню. Офіціанти тут рухались нечутно, говорили пошепки, відвідувачі так само ніколи не підвищували своїх голосів, і тиша порушувалась лише стриманим дзвоном посуду. Ніколи також не було тут натовпу, ніколи ніхто не стояв за стільцем, поглядами й прикрими рухами вимагаючи скоріш звільнити місце... Саме за те, що тут можна було поїсти не хапаючись, а після обіду посидіти з газетою, Адріян Євгенович і любив цей ресторан.
Коли він прийшов сюди з Олександром Матвійовичем, народу тут було зовсім не багато. Він вибрав столик у далекому кутку, — там де можна розмовляти, не боючись, що чиїсь цікаві вуха підслухають, — посадив свого друга так. щоб світло не різало йому в очі. Замовив обід з півпляшкою неміцного вина до нього. По тому позручніш усівся сам І, задоволено оглянувши прив'ялу хризантему, що стояла серед стола, мовив:
— Давно ми не обідали з вами вкупі. Років п'ятнадцять уже, мабуть... А ви ще не хотіли йти. Не хотіли мені зробити цієї приємности.
Олександер Матвійович ніяково потер свої худорляві руки й нічого не відповів.
Розговорились вони лише по тому, як перед кожним з них смачно запарували тарілки а першою стравою, а вино наповнило чарки своєю золотою прозорістю. Олександер Матвійович знов з офіційним і урочистим видом привітав Адріяиа Євгеновича, і маленькими обережними ковтками спорожнив свою чарку. Адріян Євгенович подякував за побажання й випив свою враз. По тому, лагідно посміхаючись один одному, вони схилились над тарілками.
Обидва вони давно не пили вина; забули навіть, який воно має смак, і через це воно хутко розлилось їм по тілам приємною теплістю, а очі зробилися веселішими й бадьорішими. Усмішки їм помалу поширшали, руки набрали упевнености й значности. А коли з першою стравою було закінчено, Олександер Матвійович раптом розстібнув свого піджака, зауваживши, що тут надзвичайно тепло й зовсім нема продувів.
— От бачите, —сміючись, сказав Адріян Євгенович, — який ви ще моложавий. А говорили, що вам до смерти ближче, як мені... Ну, так вип'ємо, любий друже, і по другій — за те, щоб нам наша праця не здавалась важкою.
І випити Олександер Матвійович не відмовився: чокнувся й спорожнив свою чарку не так уже обережно, як уперше.