— Я думаю, — продовжував Адріян Євгенович, витираючи собі вуса, — що за це ми можемо випити: років на десяток, а то так і на всі п'ятнадцять нас іще вистачить, а на цей термін ми багато встигнемо. Тільки б працювати не набридло.
— А ви вже почуваєте, що праця вам починає набридати? — поцікавився Олександер Матвійович.
— Чудне питання, — здивувався Адріян Євгенович. — Як це так може набриднути робота, що до неї звик, мов до дружини? Адже коли набридне вона, для чого ж нам тоді жити?
— Ну, не набридла, а втомила… Спочити хочеться... Невже ви ніколи не думали про те, що як було б гарно не йти в інститут, а посидіти вдома, читаючи книжку з небувалими пригодами, або що?
Не почувши відповіді, Олександер Матвійович глянув на свого друга й побачив, що той здивовано розширеними очима дивиться на нього, видимо, не розуміючи нічого. Сам цьому трохи здивувався, а потім, поклавши виделку й хвилюючись од випитих двох чарок і давно передуманих думок, заговорив:
— Невже ви ніколи цього не відчували? А я — дедалі відчуваю чимраз більш... Ну, от подумайте самі. Сорок років я віддав патологічній фізіології. Сорок років уся моя істота була скерована на те, щоб розв'язувати зв'язані з цією наукою проблеми. Сорок років... Наче все життя перетворилось у якийсь патологічний процес, наче вся земля тільки тими процесами й наповнена. Адже коли працюєш, всього себе віддаючи роботі, — а нам інакше працювати не можна, — так не помічаєш нічого, що діється навкруги тебе... І от тепер усередині мене доспіло єдине бажання: спочити від цієї праці. Навіть хочеться забути про неї зовсім... Зараз я клопочусь за пенсію. А тимчасом потроху кінчаю свою роботу. І мрію, що років із п'ять я просто поживу, жадного разу не подумавши за свою патологічну фізіологію: читатиму собі книжки, газети, гулятиму з онуком, — зроблюсь звичайнісіньким дідуганом... Розумієте тепер?
— Розумію, — невпевнено вимовив Адріян Євгенович. — Але... Не можу зрозуміти, як це ви прагнете до відпочинку, коли зараз, саме зараз, так цікаво й потрібно працювати?
— Чим же цікаво?
— Як чим?.. Та хіба ви не бачите, що навкруги вас усі працюють з таким напруженням, з таким захватом, що просто соромно не брати участи в цій загальній роботі?
— Та я ж говорю вам, що все життя моє було віддане науці й ніколи було мені дивитися навкруги.
— Не розумію, — розвів руками Адріян Євгенович. — Абсолютно нічого не розумію... Я розумію, що ви, як і кожний науковий працівник, були в шорах ... Ми повинні їх, ті шори, мати, бо вся наша увага мусить скеровуватися лише на те завдання, яке ми в даний момент розв'язуємо. Але ж ми повинні ні в якому разі не губити загальної перспективи. Нам треба знати, що саме від нас людство в отой даний момент вимагає. Адже ми не тільки для свого задоволення працюємо!.. Так от: для того, щоб не загубити загальної перспективи, ми іноді повинні скидати наші шори й перевіряти, чи то ми робимо, що всім потрібно… Невже ви ніколи не оглядались у такий спосіб навколо себе?
— Ніколи... Коли мені не треба було працювати, я, — використаю ваш образ, — скидав свої шори й заплющував очі. Спочивав… А по тому знову приступав до роботи.
— Не поцікавившись, чи потрібна ваша робота?
— Самого себе судити важко. Працював. А чи правильно, чи ні, — про це хай говорить хто що хоче. Я ж працював виключно через те, що моя робота перш за все давала мені задоволення... Утомився, але то вже зовсім інша річ.
Офіціянт, що в цю мить подав їм другу страву, на хвилину перервав їхню розмову. Адріян Євгенович дивився на свого друга, наче вперше його бачив. А коли офіціант пішов, він схилився через стіл, важко обіпершись на лікті й сказав:
— Якщо я правильно зрозумів ваші слова, так вам, виходить, усе одно, де й для чого працювати: була б тільки лабораторія та пенсія, коли ви старим станете. А все інше вас цілком обходить. Так, чи що?
— Приблизно так, — не дивлячись на нього, відповів Олександер Матвійович. — І мені дивно, наприклад, те що ви, людина із всесвітнім ім'ям, лишились тут, прекрасно знаючи, що за кордоном ви знайшли б значно кращі умови для своєї роботи й могли б працювати з надзвичайними наслідками, Адже ви мало не щодня дістаєте з-за кордону запрошення приїхати... Я б поїхав.
— Чи ж вам тут не подобається?
— Не вам про це питати. Самі прекрасно знаєте.
Адріян Євгенович пильно подивився на свого співбесідника, що сидів не відриваючи очей од тарілки. Потім одкинувся на спинку стільця й розсміявся:
— Невже вам не подобається те, що радянська влада асигнує на наукову роботу значно більше грошей, ніж наші лабораторії їх мали до революції? Чи те, що вона дає вам пенсію? Чи те, що вона нам, науковим працівникам, дає стільки всіляких благ, що ми можемо відчувати себе привилейованою кастою?