— Да-да... І водночас примушує нас читати лекції тим, для кого наука є, дійсно, такий граніт, що їм його розгризти абсолютно не під силу. А одно це надто перевищує всі ті блага.
Олександер Матвійович, зовсім зворушений, говорив чимраз голосніш і гостріш; навіть поклав свою виделку, щоб зручніш було розмахувати руками. Але цим він не порушив Адріянові Євгеновичу його спокійної й усмішливої лагідности, що з нею він спостерігав старечу рухливість свого друга. Ледве помітно знизавши плечима, відповів:
— Такі думки інколи впадали й мені в голову. Студентство наше, мовляв, дуже зле подготовлене й через це важко працювати з ним... Але біда наша в тому, що стикаючись з студентами трохи не щодня, ми зовсім не приглядаємось до них. Знаємо, що вони не мають середньої освіти, що ніхто з них не кінчив, мовляв, гімназії, і думаємо, що вони не можуть учитися так, як нам цього хотілось би...
— А на вашу думку, вони можуть учитися?— насмішливо перебив його Олександер Матвійович.
— Безперечно можуть... Бо зараз до ВИШів ідуть виключно ті, хто, дійсно, хоче опанувати знання, щоб якнайшвидше здійснити свою мету. А зараз більшість студентів має одну загальну мету: будування соціалізму. Не посміхайтесь так уїдливо, шановний Олександре Матвійовичу. Я не комуніст і, одверто кажучи, хемічна структура вітамінів цікавить мене більше, ніж оте будування соціялізму. Але, перебуваючи в сучасному оточенні, я думаю, що робота над вітамінами є так само ділянка, на якій повинно працювати для досягнення тії ж таки мети... От коли б ви не жили з заплющеними очима, а, кінчаючи свою роботу, оглядались би навкруги себе, ви, я певний, побачили б те ж саме й думали, як я.
— Ну, що ж... Коли б вас почув хто з наркомосівських комуністів, він на завтра причепив би вам прикладку заслуженого діяча науки ... Але ж це — те, що ви говорите, — зовсім не міняє умов вашої педагогічної праці. Читаєш лекцію, провадиш лабораторні заняття, а все відчуваєш, що робиш на вітер.
— Може, ви це й відчуваєте, а я цього про себе сказати не можу. Я переконаний, що студенти розуміють саме так, як я цього хочу.
— От і неправда! А чому тоді взаємини ваші з студентами зовсім не такі, якими вони були до революції? Тоді вас за найкращого серед нас усіх вважали, а тепер… Дивляться на вас, мов на машину, що повинна їм лекції читати. Мо, скажете, що я я зараз неправий?
Захоплені суперечкою, вони лишили свою їжу напівз'їденою, а самі впились один в одного очима й зовсім не стежили за тим, щоб їхні слова не долітали до сусідніх столиків. Олександер Матвійович обурено розмахував руками, а борода йому дрібно тремтіла. Адріян Євгенович говорив із спокійною іронією, наче перед ним був нерозумний юнак. Схиливши голову на бік, він відповів:
— Ні, я не можу сказати, що ви неправий. Але правий всього лише наполовину... Щоправда, я зараз стою трохи осторонь од студентства, тільки це виключно через мою старечу дурість... Річ у тому, що студентство тепер зовсім не таке, як до революції. Тоді воно складалось головним чином з третього елементу, а тепер з робітників та селян — кляси зовсім іншої. З її представниками мені зустрічатися майже зовсім не доводилось. Тоді студенти дивились на науку як на засіб заробляти собі хліб, а тепер — як на засіб вирвати культуру з рук ворожих кляс. Я цього відразу не зрозумів. От мені й здалось, що не я потрібен сучасним студентам, а лише мої знання... А сьогодні трапилось таке, що не міг не подумати: я ще можу і окрім своєї хемії, на щось вдатися.
— Блажен, хто вірує, — посміхнувся Олександер Матвійович.
— Сьогодні я переконався в цьому, — не слухаючи його, продовжував Адріян Євгенович. — Якщо я раніш знаходив шлях до студентського серця, розпалюючи властиве юнацтву поривання до бунту, так зараз я можу знайти той, дотепер загублений шлях, розпалюючи любов до знання... Мені здається, що сучасне студентство не тільки хоче знання, а й любить його... І не може бути, щоб я помилився.
— Що ж таке сталося?
— Та нічого особливого. Просто поговорив я з однією студенткою з годину. І от тепер хочу знати, чи все студентство таке, як вона... І я одмінно взнаю це!
Олександер Матвійович ляше знизав плечима: що, мовляв, говорити з цим старим диваком. Узяв виделку й почав доїдати свій обід.
Адріян Євгенович посидів хвилину нерухомо, щось додумуючи. Потім посміхнувся сам собі на незадоволене лице свого друга й потягся до пляшки з вином. Тихо мовив:
— Я такий радий, любий друже, що ми ще настільки молоді духом можемо сперечатися з таким запалом і захватом... Ми повинні випити за цю нашу здатність. Тим більш, на дні пляшки лишилось ще трохи вина.