— Да, як свого друга, — закінчив студент. — І думаємо, що ви не відмовитесь прийняти від нас оцей скромний подарунок. — Він розгорнув свій пакунок. — Ми хочемо, щоб він повсякчас нагадував вам про те, що сучасна, революційна молодь не може пройти байдуже повз того, хто все життя своє присвятив їй... Ми вітаємо вас, як салдата тії армії, що всі сили свої віддає на боротьбу з природою, що вириває в неї її таємниці, щоб друга армія, армія революціонерів, змогла ті здобутки ваші повернути на користь пролетаріятові й усьому людству. Від щирого серця бажаємо вам сил, щоб протягом багатьох ще років ви могли вправлятися з своєю зброєю, а також навчили й нас користатися з неї. Ми хочемо бути тією зміною, що підхопила б вашу зброю, коли випаде вона вам із рук!
Після нього говорили ще й ще... А Адріян Євгенович усе стояв з кволо повислими руками й нерухомими очима дивився кудись у просторінь. Наче не він це був, а лише його оболонка: сам же він був десь далеко — все, що траплялося в авдиторії, доходило до нього, мов через товстий мур. От тільки дихати було важко: повітря в авдиторії розпечене й непорушне... Наче уві сні, чув і бачив він, як один за одним підводились на катедру студенти, щось зворушено говорили, викликаючи в усіх оплески. Говорив щось і ректор, звертаючись просто до нього. Навіть Олександер Матвійович висловив щось своїм розслабленим голосом.
Потім раптом настала тиша, і знов, як тоді від несподіваного шуму, Адріян Євгенович здригнув. Усе навкруги мовчало й дивилось на нього. Він зрозумів, що авдиторія чекає на його відповідь...
Наче не він сам, а хтось інший повернув його до катедри, примусив підвестися на неї. Машинально обіперся він на пюпітр. Авдиторію й студентів бачив неясно: якийсь білий туман розіслався перед його очима, і голова була зовсім порожня... Він не пам'ятав: хвилина, чи п'ять хвилин пройшло отак. І хто-зна, скільки б іще проминуло, не зустрінься він раптом з великими сірими очима, що, не відриваючись, гляділи на нього, — очима сьогоднішньої його співбесідниці, її погляд ніби повернув йому сили й здатність більш-менш складно мислити... Тихо мовив:
— Багато... дуже багато треба було б сказати зараз, але... я не можу... Несподівано це все для мене... Та й нема мені таких слів, що ними можна було б відповісти вам. Іншим разом скажу, а зараз не можу... Одно лише скажу: ясно мені тепер усе те, чого я досі не міг збагнути. І я радий з цього... Хочеться мені тепер наздогнати той загаяний час... і вірю я, що наздожену його...
____________________
Примітки
Оповідання Юрія Шовкопляса «Професор» представлено за публікацією у альманаху-місячнику «Літературний ярмарок», книга десята (140), вересень 1928, видавництво ДВУ, Харків.
Коментарі нижче додані упорядником даної інтернетної публікації 2019 року.
Gaudeamus igitur juvenes dum sumus – Перший рядок всесвітнього гімну студентства «Гаудеамус». В перекладі з латини «Отже, веселімося, поки ми молоді!»
Post molestam senectutem nos habebit humus! – «Після обтяжливої старості нас прийме земля». Закінчення першого куплету «Гаудеамуса».
Vivant omnes virgines, vivant professores! — почав він був другого куплета… – Неточність: «Vivant omnes virgines» («Хай живуть усі дівчата») – перший рядок п’ятого куплету, а «Vivant professores!» («Хай живуть професори!») – другий рядок четвертого куплету.
(…) – На жаль, упоряднику даної інтернетної публікації не вдалося розібрати декілька слів у тексті, бо на них надрукований великими літерами інший текст (ВІТАЄМО БУДІВНИКІВ РАДЯНСЬКОГО «ЗУЛЬЦЕРА» – РОБІТНИКІВ ХПЗ!), тож вимушений їх пропустити, замінивши трикрапками у дужках.
І не зробив навіть нічого подібного до вибрику академіка Павлова? – Російський академік Іван Петрович Павлов, лауреат Нобелівської премії, живучи й працюючи у радянській Росії, доволі жорстко критикував радянську владу, зокрема у своїх лекціях перед студентами.