Уславлений учений ніколи не розглядав себе так уважно. Навіть за часів молодости його знайомство з свічадом обмежувалось лише зав'язуванням краватки й розчісуванням густого волосся (тоді воно не було стриженим). Тепер же майже ніколи не заглядав у нього. Але зараз, боляче ужалений уявою про величезність сімдесяти п’яти прожитих років, довго не відходив од нього — аж поки не впевнився, що сьогоднішній острах є завчасний і даремний.
— Gaudeamus igitur juvenes dum sumus*[1], — іронічно затяг він старовинної студентської пісні, і його хриплуватий гучний бас ураз наповнив невеличку спочивальну. Трохи сп'янілий од думки, що старість ще не доторкнулась до його міцного тіла, він співав диригуючи собі обома руками: — Post molestam senectutemnos habebit humus!* — Земля його візьме лише після тяжкої хвороби. Отже, їй доведеться почекати бо він аж дотепер не встиг ще довідатись, що це таке — хвороба. — Vivant omnes virgines, vivant professores! — почав він був другого куплета*, але ніяково засміявся й замовк: дівчатам ще можна славу співати, а от самого себе вихваляти — якось не з руки.
Крім того, він зміркував, що цей, нічим не виправданий і надто гучний спів напевно побудить усіх сусідів, а вони чого доброго подумають, що відомий мало не всій землі учений почав помалу з глузду з'їжджати від старости. Прислухався до ранкової тиші, з задоволенням переконався, що її ніщо не порушує й, усе ж таки ніяково посміхаючись, одійшов од свічада, щоб закінчити свій нескладний туалет. Потім запалив спиртовку, поставив на неї чайник і, чекаючи, поки він закипить, почав поволі ходити по двох невеликих кімнатах своєї квартири: ритм кроків ушиковував йому думки, спрямовуючи їх на той дослід, що його доконче потрібно почати якщо не сьогодні, так завтра в усякому разі... Так він ходив щоранку, обдумуючи сьогоднішній день, бо не міг сісти за роботу, не випивши чаю.
Та, видно, розум його не зміг ураз перебороти прикрої отрути сьогоднішнього непроханого спомину. Раз-у-раз спомин цей затуманював потрібне й викликав перед очі давно минуле — те, що, здавалось, час уже зовсім і навіки засипав своїм важким і непрозорим порохом. Наче хтось ходив просторими склепами його пам'яті, де нерухомо лежали давнішні події й почуття, струшував з них той порох і показував їх професорові такими, наче пережив він їх кілька годин тому.
Мимоволі він зупинився в своєму кабінеті проти стінки, що на ній висіли два портрети: молодої жінки й красивого юнака, схожого з нею, в студентському одягу, — портрети його дружний й сина... І дивно: щодня він бачив ці портрети, але ніколи вони не оживали так, як ожили зараз, — їдкі очі встромилися в нього, роз'ятрюючи дві давніх рани…
Як давно це було... Одній рані більш, як п'ятдесят років, а другій... другій — тридцять два... Адріян Євгенович сам був ще студентом, коли вперше зустрів цю невисоку жінку, що скоро стала для нього найближчою істотою в світі. Портрет зле зберіг риси її милого лиця, і єдине, що запам'яталось з її зовнішности, було: розріз великих очей, подібний до розрізу католичних мадон, і посмішка, вона завжди здавалась сумною через те, що кутки вуст не підводились угору, як це буває у всіх, а чомусь знижувались... Сімнадцять місяців, найщасливіших місяців за все його довге життя — пробула Марійка з ним. Саме до того дня, коли він, радісний і щасливий, повернувся додому з останнього свого іспиту в університеті. Та як же не радіти йому було, коли він узнав, що професор фізіології лишив його за аспіранта при своїй катедрі! Але Марійка не могла розділити з ним його щастя: перед вечором того дня їй почались пологи, що від них вона й умерла, подарувавши йому сина... Навіть тепер, за п'ятдесят два роки по тому, Адріян Євгенович одчув невимовно гострий біль, що враз знесилив його; щоб устояти на ногах, він обіперся обома руками на стінку, а очі йому заслав непроглядний сірий туман. Через усе життя своє проніс він кохання до Марійки, жадного разу не зрадивши спомину про неї, бо певний був, що ніяка жінка не дасть йому того почуття життєвої наповнености, яке протягом коротких сімнадцяти місяців давала йому дружина… Лишившись самотнім, він усього себе віддав науковій роботі й синові: адже йому передала Марійка свої очі й свою посмішку; через це, мабуть, Адріян Євгенович так гарно зберіг їх у своїй пам'яті. Від батька ж хлопець узяв розум і здатність до інтелектуальної праці: він без єдиної затримки скінчив гімназію й уступив до університету. Але не довго тривало його навчання там: захоплений підчас однієї з революційних студентських демонстрацій поліцією, він потрапив до тюрми, звідти в заслання, а там у чотири дні згорів од запалення легенів. Було хлопцеві тоді всього лише двадцять літ...