Довго сидів старий професор зупиненим поглядом устромившись у якусь плямку на столі, багато ще чого перебрав своєю пам'яттю. Схаменувся лише тоді, як десь за стінкою глухо продзвонив годинник. Була вже десята година — час, коли він звичайно бував уже в лабораторії. Прикрий на самого себе за те, що дозволив споминам так заполоняти свій розум, він рвучко відсунув шклянку з невипитим чаєм, розплескавши його по столі, і хутко підвівся. Похапцем натяг на себе пальто, вийшов на вулицю. І тільки тут, простуючи до найближчої трамвайної зупинки, відчув, що спомини помалу зникають, звільнюючи його для сьогоднішньої звичної роботи.
***
Вони дійшли до кінця довгого інститутського коридору, де на стінці висів великий годинник. Хлопець глянув на нього, здивовано знизав плечима й сказав:
— Ого! Уже початок одинадцятої... Сьогодні наш професор щось не дуже акуратний. Цього я за ним ніколи не помічав... А чого це тобі так приспічило побачити його?
Дівчина хвилину ніяково помовчала, не відважуючись глянути в очі своєму розмовникові. Потім нерішуче відповіла:
— Поговорити мені з ним треба... За його асистента поговорити.
— А що хіба трапилось?
Знову дівчина відповіла не відразу. Схилила голову, немов шукаючи на підлозі найменш образливу для себе відповідь.
Вони поволі проходжувались коридором, і дівчина раз-у-раз зупиняла свій погляд на жовтих дверях що з-за них негучно доносилось шипіння газового пальника, стриманий брязкіт посуду й лагідне висвистування, — там, за ними, професорова лабораторія, там же знаходиться зараз і його асистент, що з ним вона менш за все хотіла зустрітися... Десята година — час для інституту ранній: крім них у коридорі нікого не було, і його тиша порушувалась лише згаданими звуками та стукотінням їхніх кроків.
Дівчина була на зріст невисока, але навіть під пальтом угадувалась гнучкість й властива молодости напруженість її постаті. Глянувши ж їй у лице, можна було з певністю сказати, що воно рідко коли буває сумним і засмученим, що воно зовсім не цурається веселої усмішки, яка зараз же відбивається на обличчях її розмовників. Великі сірі очі говорили про те, що вони надзвичайно гарно стежать за всім навколишнім, і існують зовсім не для того, щоб тільки прикрашати й без того непогане лице, а й для того, щоб приковуватися до сторінок розкритого підручника. Так само можна було сказати, що вона загарлива фізкультурниця: кожний рух її тіла був пластичним і закінченим. Навіть зараз, коли всі її рухи були зв'язані ніяковістю.
Її співбесідник відзначався від неї лише тим, що був чоловічої стати та на голову вище неї. Він мав таке ж усмішливе лице, як і вона, з тією хіба ріжницею, що в ньому було більш енерґійности. Крім того, рухався він спокійніш і впевненіш; не боявся зазирати їй в очі. І весь час стріпував темнокаштановим чубом, що непокірно вибивався з-під кепки.
Не дочекавшись на її відповідь, він повторив своє питання:
— Так ти, Таиько, все ж таки скажи, що в тебе з тим асистентом трапилось?
— А тобі не терпиться взнати? — з ледве помітною прикрістю відказала вона. — Нічого особливого й цікавого зі мною не трапилось.
— Коли б нічого особливого не трапилось, ти не була б такою засмученою, — резонно зауважив він. — Адже ти за сьогодні жадного разу не засміялась... Ти розкажи, може я допомогти тобі чим зможу.
— На жаль, ця справа не знаходиться в твоїй компетенції. Це чисто учбова справа, а секретарі профкомів до цього, здається, ніяк не торкаються.
Але за мить, побачивши його неприємно вражене гострою відповіддю обличчя, вона розповіла:
— Розумієш, Туман двічі погнав мене. А за що погнав, цього я ніяк уторопати не можу.
— За те, мабуть, що ти не знала як слід фізіологічної хемії, — посміхнувся хлопець.
—А я якраз певна, що знаю її. Коли б не знала, не прийшла жалітися на Тумана професорові. Ти от послухай, як він мене ганяв. Прийшла я до нього вперше. Поговорив він зі мною хвилин із п'ять, потім скривився, мов середа на п'ятницю, покрутив головою й каже: «Перед тим, як складати звіт, треба якнайуважніш простудіювати підручника. От коли ви це зробите, тоді й прийдете до мене. Ну, за перший раз я на нього серця не маю. Щоправда, то правда: не дуже гарно я тоді вивчила... За два тижні по тому приходжу до нього вдруге, уже як слід вивчивши. Почав він мене питати, а сам зовсім до моїх відповідів не прислухається: біля якоїсь реторди крутиться й щось собі під ніс белькоче. Наче мене тут нема... Не міг він хіба проробити той досвід, а потім уже мене питати? Я б почекала... Ну, говорила я йому, говорила, а потім замовкла, не досказавши: все одно він нічого не чує. Він глянув на мене, угукнув зневажливо й дав друге питання. Почала я йому відповідати, а він знову біля своєї реторди закрутився. Мене аж зло взяло. Він же, накрутившись досхочу, підходить до мене й питає: «Чого ж ви мовчите?» — «А того, — це я йому, — що прийшла я сюди звіта з фізіологічної хемії складати, а не говорити в порожню просторінь». — Від такої моєї відповіді, він аж губу закусив. Люто глянув на мене й, не почекавши, поки я йому дам відповідь на друге питання, раптом спитав мене таке, чого, й певна, в жадному підручнику немає. Звичайно, я на це нічого не могла йому сказати. Тоді він єхидно віддув свої губи, крутнув своїм кирпатим носом і порадив прийти до нього ще раз, простудіювавши до того й його останнє питання. Такої несправедливости я вже не могла стерпіти. Зараз я не пригадую, що саме я йому наговорила, але таки наговорила. Він аж очі на мене вилупив і зблід од злости. На останнє крикнула, що коли й прийду складати звіта, так не до нього, а прямо до професора. Грюкнула дверима й подалась...