Він навіть почав скрупульозно розпитувати Юзефа про те, хто приходив, хто подзвонив і що говорив.
Одного разу, стоячи біля вікна, він побачив чоловіка, який ніс ялинку. Він подивився у календар і виявив, що був Святвечір. Минуло вже багато років, відколи ця дата втратила для нього емоційний сенс, який вона мала тоді, коли була родина, коли він сидів за різдвяним столом з Беатою, коли під ялинкою височіли стоси подарунків для маленької Маріоли…
І раптом Вільчура перейняло просто болюче почуття самотності. Думка швидко промайнула через галерею знайомих, співробітників, колег.
Ні, ніхто з них не був йому близький, з жодним із них він не мав теплих стосунків…
Люція… Професор посміхнувся. Так. Це блискуча, геніальна ідея. Він зателефонує і запросить її на Святвечір. Панна Люція не відмовиться…
Захоплений цією ідеєю, професор Вільчур почав швидко гортати телефонний довідник. Однак, знайшовши номер Люції, завагався.
Важко було уявити, щоб ця молода дівчина не запланувала щось на Різдво, щоб її скоріше не запросив хтось інший, хтось, безумовно, цікавіший, до якогось веселого, милого дому, де буде ялинка, де діти, де вона зануриться в атмосферу сімейного тепла, того тепла, якого він так зараз прагнув. Швидше за все її запросила родина Кольського, чи, можливо, ті ж Зажецькі, про яких вона часто згадувала.
Професор закрив телефонний довідник. Він таки не мав права користуватися її прихильністю – можливо, з жалю – і забрати в неї цей прекрасний вечір для задоволення його примхи.
Однак Вільчур не міг перестати думати про Люцію, про її хороше, ніжне та чуйне ставлення до себе, про стосунки, в яких найкращі, найблагородніші почуття звучали так виразно. У будь-якому разі він вирішив побачити її в один з найближчих днів, а сьогодні треба було зробити їй приємність. Подумавши, він натиснув кнопку дзвінка і сказав Юзефу, що входив до кімнати:
– Юзефе, підіть до найближчого квіткового магазину, придбайте там зо двадцять троянд і попросіть відправити доктору Люції Канській. Адреса є у телефонній книзі.
– Пане професоре, картку напишете?
– Ні, ні, – заперечив Вільчур, – ніякої картки.
– А якого кольору мають бути троянди?
Вільчур незадоволено нахмурив брови.
– Ну… вони можуть бути… чи я знаю, які вони там бувають…
– Червоні, жовті, білі.
– Білі? Нехай будуть білі.
– Що робити, коли білих не буде? – педантично запитав слуга.
– Ой-й, не набридай мені, Юзефе. Бо я не можу цього знати. Порадьтесь із тією панею в магазині.
– Так, пане професоре.
Юзеф повернувся за годину і сказав, що за порадою пані в магазині вибрав рожеві троянди.
– Бо та пані питала, для кого, то я сказав, що це для молодої та надзвичайно красивої особи, але без любовних намірів. Тому вона вирішила, що найбільше підійдуть рожеві, бо…
– Добре, добре, – буркнув Вільчур. – Дякую, Юзефе.
Коли слуга пішов, Вільчур пробурмотів:
– Цей Юзеф дуже розбалакався.
Насправді в цьому був винен сам Вільчур, бо останніми днями з нудьги він витягував слугу на розмови. І того дня, коли почув у сутінках, що Юзеф сперечається з кимось у передпокої, пізніше покликав його, щоб запитати, хто то був і чого хотів.
– Та то якийсь зухвалець обшарпаний, пане професоре. Він вимагав, щоб я впустив його до вас, пане професоре, і наважився, прошу вибачення, сказати, що він ваш друг.
– Друг? – здивувався Вільчур. – А він не назвав свого прізвища?
– Так, просто тільки якесь дивне прізвище. Він не виглядав, як єврей, але прізвище його цілком єврейське. Якийсь Шекспір.
Професор засміявся.
– Як його звали, Вільям?
– Саме так, пане професоре. І горілкою від нього тхнуло, я вибачаюсь, на три метри, тож я бачу, що це людина безвідповідальна, може, навіть якийсь елемент. А що вже нахалюга! Бо кажу йому, що професор не у Варшаві, то він розказує, вибачаючись, що йому вистарчить якоїсь, я просто не пам’ятаю, чого, але це щось неприємне, спіральне тіло чи щось таке. Після того як він назвав мене цембером, тобто цербером, я не витримав і викинув його за двері. Зрозуміло, що я одразу помив руки, бо від такого й різні бактерії можуть перескочити на людину.