Цю автостоянку розплановано так, що відвідувачі туалету змушені проходити через булочну 24/6, а також через магазинчик харчових продуктів і крамничку сувенірів. На виході з цього барвистого лабіринту Поліна помічає плюшевого сенбернара, виготовленого з м’якої вовни. Вона сідає по-турецьки й починає гойдати того пса. На неї також покрикує Юлія, каже, що їй уже тринадцять років, погрожує їй якоюсь дурнею. Вона також нахиляється, щоб відчистити ворсинки від її рук. На нас із незворушним обличчям грізно глянула касирка, поклавши лікті на край згорнутого килима. Я виказую своє нетерпіння, тоді як Гун саме закінчує розглядати вітрину з дисками. Нарешті Поліна здається і погоджується поставити тварину назад на полицю.
Тим часом Юлія бере з холодильника дві пляшечки з негазованою водою — добрий спосіб потім не ділитися з нами, бо всі ми любимо газовану.
Ми вже збираємося покинути торговельну зону, аж раптом нам перекриває дорогу потужний сигнал тривоги. Це все через Поліну. Вмить матеріалізуються двоє охоронців. На них уніформа героїв із фільмів-катастроф, та ще й із дубинками. Домовлятися з такими — справа не проста, бо, хоча й їхні м’язи дуже розвинені, про їхні мізки цього не скажеш. Я знайомий і хлопчиками-дебільчиками, які вигравали в них у доміно. Юлія, яка на всіх кричить, перед ними замовкає. Вона десять разів поспіль перепрошує, і мені дуже сумно бачити її такою розгубленою, і щоб змусити їх повірити, що ми неповносправні, я аж мимохіть висунув язика. Ті чуваки лишаються незворушними, а Юлія скидає з обличчя недавню маску й починає відчайдушно лаятися з ними. Тон підвищується, касирка приєднується до «розмови», Гун починає тупотіти ногами, а Юлія врешті платить за плюшеву іграшку і штраф за крадіжку з вітрини.
А тим часом Б’єро зник із куточка для малюків.
— Господи, куди він подівся, хтось знає?
Ми всі чимдуж сунемо до мікроавтобуса. Там ні душі. Ми вертаємося назад, сунемо до зони іграшок, деремо горлянки. Сили охорони, розміщені за скляною вітриною автостоянки, не зводять з нас очей. Їхні постаті однозначно дають нам зрозуміти, що ці хлопці не допомагатимуть нам. Ми огинаємо клумби, а потім, уже в іншому напрямку, пандус навколо паркування.
І раптом Гун червоніє, як Тарзан, показуючи двоповерховий автомобіль із німецькими номерами й пальмами, намальованими на кузові, який набирає швидкість, збираючись виїздити на трасу. На задньому сидінні знайомий силует.
Юлія хвацько вживає весь свій кризовий вокабуляр, а потім раптом штовхає мене до нашої машини.
— Треба його наздогнати, гайда!
Цього разу нема часу ладнати мою амуніцію. Гун лягає на сидінні. Поліна чіпляється за бардачок, а Юлія переходить одразу з першої на третю швидкість.
Це справжня погоня. Наша вихователька намагається стишити реготання Гуна.
— Замовкни! Заважаєш!
Скоро ми сягаємо швидкості Фольксвагена — 145 кілометрів на годину. Ми нібито потрапили у «Форсаж», хіба що сирени, які звучать дедалі гучніше, є справжніми, а ми не такі фотогенічні, як кліка Дона Торетто. Я вовтужуся на своєму сидінні. За нами дедалі ближче поліцейська машина з мигавкою. Із гучномовця на даху автівки звучать речення в наказовій усіма можливими мовами.
— Тільки цього бракувало... — гикає Юлія.
Машина різко й відважно об’їжджає нас, змушуючи раптово загальмувати. Виходять двоє поліцейських, руки на шабельтасі. Вони ще страшніші за охоронців на автозаправці.
Щоб опиратися згубному вихору машин, які проїздять за кілька сантиметрів від них, вони рухаються на зігнутих ногах, наче ковбої. Перший прямує до нас з одного боку, другий з іншого.
Юлія добряче перелякана. Не може пояснити причини своєї неуважності на дорозі. Її диплом виховательки під загрозою, як і її водійські права. Вона вирішує визнати свою дурість, що не потребує додаткових обґрунтувань чи роз’яснень. Не вилазячи з мікроавтобуса, вона дмухає на етилометр найновішої моделі й підписує кіпи документів, які їй пхають у вікно.
Я дивлюсь на спокійних методичних поліцейських. Вони вже не раз підбирали шматки мопедів-порушників біля парапетів мостів, їх учили шукати наркоманів, які помирають в кюветах, вони вміють стримувати почуття, коли одягають наручники на батьків-ґвалтівників. Проте, думав я, як довго вони протрималися б у Кастелі, де грайлива анархія виграє у правил всі ігри поза правилами.