— Дівчинко, як ти?
— Мммм....
Водій потрапляє в саму точку. Відчиняє передні двері, закачує рукава. І, переконаний, що Поліна може перепаскудити його робоче місце, під незадоволені крики одних і схвальні інших виводить її за руку.
В автобусі анархія різко зростає. Одні скаути імітують для своїх товаришів гейзер уявної блювоти, інші імпровізують конкурс пантоміми. Очевидно, я їхня улюблена модель.
Водій повертається на борт і «чесно каже», якщо скористатися його виразом. Він має рухатися за розкладом, пасажири, в яких попереду пересадка, не мають спізнитися. Юлія намагається модерувати його їзду, але намарно. Він не отримав дару емпатії при народженні, і його батьки не водили його до недільної школи. Ботаніки, які захищали нас, також потрапили під масований обстріл обурення. Game over.
Щоб насолодитися панорамою, яка відкривається перед нами, треба чекати, поки розвіється газова хмара, яку випустив автобус. Ми зараз серед гір, де майже нема дерев. Крик альпійської галки домішується до рипіння колеса ходунка, який крутиться на гулящому ходу. Мені пощастило, що шеф скаутів наважився викинути цей об’єкт.
— Люку, з тобою все гаразд? Ти мало не такий самий, як Поліна. Чи ти не збираєшся так само...
Ми просуваємося трасою в напрямку до виступу, який має підтвердити, що ми дуже далеко від усього. Гун тягне мій ходунок, не розкладаючи його, я бачу маленькі іскорки, які утворюються від тертя металевих скоб об асфальт.
Юлія садить нас рядком на невисокій стінці.
— Не ворушіться ні на міліметр.
— Фото? — питає Б’єро.
Юлія зітхає перед тим, як закачати нас абсурдними інструкціями: не віддалятися, навіть для того, щоб попісяти, не гратися на дорозі, не ховатися під деревом на випадок грози. Щоб підкріпити свої настанови, Юлія обертається навколо себе, піднявши пальця до неба. Лунає крик. Своїм нігтем вона щойно подряпала чоло Поліни. Та падає на землю, згортається калачиком, як дитина, яку б’ють і яка сподівається пом’якшити силу ударів.
Я нахиляюся до своєї товаришки, забираю з її обличчя пасмо волосся. Над лівою бровою здерто значний клапоть шкіри. Звідти юшить кров. Юлія, замість привантажити нас новою тирадою, вартою дорогого адвоката, де змішуються слова «необережність», «нещасний випадок» і «недогляд», витягає зі своєї сумки пакет паперових серветок і промокає поріз.
— Б’єро, іди сюди.
Юлія спокійно знімає два пластирі, які раніше клеїла до розрізу на пуховику. Вони брудні, це добре видно, клейка речовина засохла.
— Ліпше так, ніж ніяк, — коментує Юлія свої дії, приліплюючи імпровізований захист до чола Поліни. — От нещастя, — каже наша вихователька, звертаючись невідомо до кого.
Протягом певного часу не чутно нічого, окрім голосу Мірусі, яка встотисячне на музику Шопена співає, що пісня звучить прямо в ній: In mir klingt ein Lied. Я приходжу до того, що бажаю, аби батарея плеєра віддала Богу душу, попри те, що далі будеEine heiße, ungestillte Sehnsucht schrieb die Melodie.
І MamourZ, і Gab76, і CocoChatNet усім я маю написати, що лотарінгський коуч — узурпатор. Можливо, я ще зможу якось виправити те, що накоїв той мерзотник-пристосуванець. Колективний меседж не матиме жодного сенсу. Скоро я зв’яжуся зі своїми постійними кореспондентами, щоб заспокоїти їх. Доктор Гудлак нікого не зрадить.
У кінці дороги проглядають певні ознаки життя. Ми махаємо руками, щоб привернути до себе увагу. Безуспішно. Гун підбирає кілька камінців на узбіччі і кидає їх, задихаючись, як естонська метальниця списів. Ініціатива приречена на поразку, адже ми в багатьох сотнях метрів від цілі. А я повертаюсь до Б’єро саме в той момент, коли він збирається з силами, щоб перестрибнути через бар’єр безпеки. В якусь мить мені здається, ніби я бачу елегантного парапланериста. Проте він падає на траву.
Юлія тепер уже мовчить. Така балакуча, зараз вона тримає рот закритим, ніби її губи заліплено жувальною гумкою контактного клею. Б’єро на мить підводиться, хитається по схилу і знову падає вперед. Він іще ніколи так добре не імітував золоте яблуко. Потім я бачу, що він лазить по землі, шукаючи ті камінці, якими кидався Гун.
— Не треба кидати не ті камінці, — тихо каже він.
Силует в полі перериває свою роботу і починає підніматися до нас із граблями на плечі. З наближенням це виявляється стара жінка із суворим рубаним обличчям. На ній нейлонова блуза і довга широка спідниця. Навіть якщо вона сховає свій зоб під хусткою, її нізащо не візьмуть на роль якоїсь милої матінки.
Монтаньярка підходить до Б’єро, який саме впав на землю, і його голова за п’ять сантиметрів до колючих будяків. Вона наказує йому підвестися й веде його за собою до дороги. От у кого надмір енергії.