Гун походжає, як той Пекмен із комп’ютерної гри, відчиняє усі шафи, зважує кутню лаву, занурює руки вглиб печі, а потім вирушає на пошук туалету. Я його помітив раніше, він можуть вельми розчарувати Гуна. А втім. Можливо, все це нагадає йому його дитинство.
Я сідаю на диван, подушки якого, здається, заповнені твердим зерном, можливо, вишневими кісточками. Я заплющую очі й уп’ятдесяте розробляю план дій, щоб не гаяти жодної секунди, тільки-но ми прибудемо до Кастеля. Скласти список моїх основних кореспондентів, стерти мої акаунти і тої ніки — і недавні, і давні, створити ескіз свого меседжа. Присвячу цьому день, якщо буде треба.
Крик виводить мене з напівсну.
— Хтось знає, де Б’єро?
Очевидно, він нас усіх перехитрив.
Надворі волає Юлія. Я підходжу до вікна. Павутиння утворило такий густий серпанок, якого я не насмілююсь торкатися. Біля нашої хатинки Юлія, яка переодяглась у фіалкову футболку із написом «Усі суки — А ти ще не всіх бачила» жестикулює, як маріонетка, яку накрутили. Одначе в цій місцевості нашому товаришеві нічого такого не загрожує. Мої м’язи горять, але із почуття солідарності я іду до неї. На схилі лишилися сліди. Я зі своїми милицями ніби лижник, який переплутав пору року. Я знову питаю її, чи вона обшукала весь маєток.
— Включаючи стайні, — забігає наперед Юлія.
— То значить він із нею, сто процентів.
— Які ще сто процентів?
— Сто процентів, що він із Сарою.
— Люку! Ти бачиш, чого нам уже вартує твоя несерйозність?
Нас перебиває скрик болю. Ми квапимося за будинок. Гун уліз у кропиву. Його обличчя червоне й одутле. Не постраждали лише його вуха й очі, захищені окулярами. Це ніби розмалювати «Людину-слона» Девіда Лінча. Випала нагода схитрувати. Я прошу Юлію позичити мені свій смартфон.
— Про це не може бути й мови.
— Щоб зробити фото.
— У мене нема місця.
— Гу.
Лунає звук, незвичний на цій висоті. І раптом вдалечині з’являється нечітка форма, неначе міраж пустелі. Велосипедист. Попри сильний нахил, він зберігає добру швидкість. Швидкий розрахунок переконує мене, що то не може бути один із тих фанфаронів, які товклися тут нещодавно.
Юлія упізнала в силуеті, який наближувався, представника нашого виду, чоловічої статі, саме тої вікової категорії, яка її цікавила. Тепер вона розчісується, прочищає голос, витираю руки об стегна.
Хлопець рухається зигзагами до середини тераси, спирає свій велосипед об стіл, стає на коліна перед фонтаном і занурює у воду голову. Він залишається в цій позиції так довго, що лякаюся, чи не спостерігаю зараз запаморочення від холодної води. Та він підводиться і форкає, як рокер у кінці спуску. Це гарний хлопець, а ще й ошатний, якщо можна так сказати. На відміну від більшості мускулястих, кого я бачу в місті або в муніципальному басейні, цей не хизується ні триміліметровою щетиною, ні піратською сережкою. З його довгим волоссям і великою махровою головною пов’язкою він мені симпатичніший за багатьох. Він спостерігає за нами із оманливою недбалістю чергового лікаря, якого викликали на місце вбивства сокирою в розпал родинної трапези. Нарешті він вирішує заговорити.
— Це правда? — питає він, тицяючи вказівним пальцем у футболку нашої виховательки.
— Це не моє, — затинається Юлія, одягаючи на себе щось іще.
Новоприбулий промокає своє мокре чоло, а потім повертається до свого велосипеда.
— Сара не казала, що очікує гостей.
— І ми не попереджали. Та інша стара, і все це через машину. Ми трохи заблукали. Ми скоро поїдемо.
Це хрестоматійний початок. Це нагадує мені рекламний диск ілюстрованої біографії Елвіса Преслі, щось на кшталт гнучкої платівки, яка обертається, по якій радісно ковзає голка.
Молодий чоловік відрекомендувався. Його ім’я Ренцо, і він щодня встає, щоб робити якусь працю. Теслярство, трубопроводи, електрика, прополка, іноді монтаж. Він, здається, так само забув, що ми не наймаємо його на роботу.
Гун із розпухлим обличчям, із монструозною палицею з комп’ютерної гри в руці великим кроками обходить наш гурт. Panis angelicus, fit panis hominum, — співає його улюблена співачка. Ренцо стискає раму свого велосипеда й робить крок вбік. Наша команда ще не вся зібралася, тож сюрпризи тривають. Гун залазить на невеликий пагорб і зникає за нашою хаткою, де збирається робити пюре з кропиви.
Я переводжу увагу на Ренцо. Ми дізнаємося, що в нього є будиночок у селищі внизу. Решту часу він займається соціологією в долині. Та що для мене важливо, це знати напевне природу його стосунків із Сарою. І не лише я збираю підказки.