Ренцо — найуважніша людина цієї частини Всесвіту. Я дякую йому, навіть знаючи, що термос, пакет коров’ячого молока і домашні булочки призначені не для нас.
— Ти вже тут? — каже Юлія, виходячи зі спальні.
Їй можна вибачити цей трюїзм, оскільки вона у фазі зігрівання. Ренцо як справжній джентльмен відводить очі. Юлія замотана в якусь військову ковдру, закоротку, щоб приховати її ноги, кумедне вбрання, яке можна було б тлумачити як еротичну обіцянку, якби не така рання година. Учора ввечері Гун не хотів відпускати програвач Сари, в який він вставляв із гарячковістю неофіта сонати, скерцо й інші п’єси для фортепіано з класичного репертуару. Тому ми залишили його у Сари.
Влітає Б’єро, пухова куртка розстебнута на його оголеному торсі, його штани невідомо як тримаються на його сідницях. Проте він уже одягнув свого капелюха «У тебе чи в мене?».
— Баранчики на хмарках, я не знаю.
Він кинувся в обійми Ренцо, який похитнувся.
— Мені було добре спатоньки. Інші коали не гарчали.
Він щедро зволожує свої губи, піднімається навшпиньки й ніжно цілує Ренцо в щоку.
Юлія зникла, щоб одягтися пристойно. Ренцо розповідає кожному з нас новини, накриває на стіл, як власник Bed and Breakfast, який знає, що його клієнти можуть збожеволіти від інтернету, щойно повернуться. Він навіть витягає, як фокусник, банку шоколадної пасти. Б’єро кидається до неї, тицяє пальцем у масу, витягає замазаний палець і пхає його до рота. Його щоки червоніють.
— Це як вставні зуби.
Він хапає булочку й намагається запхати її до банки. Проте отвір завузький, він придавлює великим пальцем, потім усією правою рукою — тою, якою лазить у штани. Тепер нема доступу до кондитерського виробу, тож він хапає всю банку і трусить її, як брязкальця. У повітрі починає літати солодка масляниста кулька, яка розбивається об спортивний светр Ренцо, якого це зовсім не хвилює, можливо, тому, що знову з’являється Юлія. Її зношений одяг надає їй рис злидарки, та все одно вона поширює ніжний магнетизм, чуттєвий і стриманий. Вони розглядають одне одного, як герої фільму Боллівуда. Мені це подобається. Ліпшого за Ренцо в Юлії не було й не буде.
Ренцо опанував себе.
— Я подумав, що вам захочеться на пляж, — лукаво сказав він, стромляючи ключ запалювання у свою долоню.
Ми виходимо одне за одним. Біля фонтана на нас чекає невеличка вантажівка для перевезення худоби.
— Не знайшов нічого ліпшого; погоджуюся, це трохи дивна річ.
Ренцо прив’язав мотузками лаву від лімузина. Альпіністські ремені завершують монтаж. Підлога й досі волога, ознака того, що він хотів помити транспортний засіб. Намір, вартий поваги, і тим гірше, якщо купи соломи чинитимуть опір.
Я гучно розхвалюю геній нашого нового друга, а потім іще й кажу, що хочу в дорогу якнайскоріше. Ренцо зустрічає мій комплімент приглушеним сміхом і вручає ключа Юлії. Проте вона потребує кави, і лише тоді зможе оцінювати всі можливості реальності.
Зачекайте ще трошки. Поліна зі своїм псом на колінах сидить біля хатинки Сари. У неї рожеві щічки, вона щось наспівує. Я лізу на сходинки й зазираю у вікно. Гун іще спить, ніхто не наважується його збудити. Він міцно спить прямо на підлозі, а диски розкидані навколо нього, як рожеві пелюстки на рекламі дорогих парфумів.
Змушуючи мене сушити мізки, Ренцо вдесяте рахує стовпчики паркана біля своїх ніг. Він витирає об стегно руків’я молотка, визначає масу металевого дроту, пропускає його від одного плеча до іншого й крадькома спостерігає за нами. І врешті підводиться та йде до пасовиська, де на нього чекає Сара. Скоро від нього лишається тільки силует, а потім спогад у формі універсальної обіцянки. «Стань тим, ким ти є». Зараз я знову опановую себе.
— Що це за історія?
Юлія пригальмовує, щоб не переїхати директорку, яка раптом матеріалізувалася перед вантажівкою для худоби. Позаду чутно звуки падіння. Тієї ж миті до нас біжать юрмища журналістів, ніби ми переможці чемпіонату з регбі. Я певен, зараз це всім цікаво.
У мене в роті смак крові. Я грав, я програв.
Ми щойно в’їхали в парк Кастеля. Я помітив, як побільшало машин, безладно припаркованих біля нашої установи, але ще цілком оцінив ситуацію. Хіба що несвідомо.
Директорка знає, що перед пресою треба емоції варто стримувати. Вона поводиться гідно, хоча помітно чимало ознак того, що в неї істерична криза. Вона помічає нас, поки юрма не заполонила все.
Фотографи на сьомому небі. Деякі з них, хто нещодавно мали невдоволені обличчя тих, хто прибув на місце аварії запізно, демонструють недоречну радість. Усі водночас і дикі, і піднесені. Більшість уже зауважила ідеальне поєднання напису «Живі тварини» і покручених підлітків, яких вони бачать через прозорі стінки фургона.