Поки директорка намагається щось пояснити яструбам, Нонно проривається до нас, розштовхуючи натовп. Підійшовши до машини, він стукає долонею по дверях. Юлія на кілька сантиметрів опускає вікно. Вона тремтить, як листя.
— У нас вони шукають інтернетного гуру — хворого, який водив міністра за носа. Ти куди поділа наш транспорт?
— Шукають, і що? — мекає Юлія.
— І що? Узяли хибний слід, якщо я все зрозумів. Хтось із наших консультував міністра, але це все, що я знаю. До речі, вони вже виміталися, коли ви...
— Вони знають, хто це?
— Усе, що я може сказати: вони довго розмовляли з директоркою.
Юлія натискає вказівним пальцем кнопку безпеки, безглуздий жест, який можна тлумачити по-різному. Вона поводиться неприродно ще більше, ніж учора ввечері, і вона ще беззахисніша.
Навколо нас вирує страшний галас, який наростає. Я чую слова «безглуздо», «це спекуляція», «скандал», «пояснення».
— Не знаю, як їм вдалося дістатися до мене, — белькоче Юлія.
Нонно знайшов спосіб відчинити задні двері що спричинило нові крики. «Я в це ніколи не повірю», — тріумфує фотограф, падаючи на коліна, щоб знімати з низького ракурсу. «А що ж ми їхали просто так?» — відповідає інший, наказуючи Поліні відсунути волосся й показати подряпину на чолі. А праворуч постав оператор, який закликає мене сісти на моє місце, бо я ховаю обличчя Юлії, яка зараз втілює погане поводження. А Нонно клянеться і нам, і тим, хто метушиться поряд із нами, що це ще не все.
— То що ж я зробила? — питає Юлія, ніби озвучуючи вголос те, що гуде в мені.
Усі прагнуть своєї хвилини слави, і Б’єро не менше за інших. Я це зауважую, дивлячись в ілюмінатор, який відділяє кабіну від фургона. При першому ж спалаху камер він розправляє плечі і спускає штани.
Репортери на чолі з місцевим телебаченням чіпляються за нашу машину, як шріланкійці за рейсовий автобус. Спектакль, який ми їм запропонували, вартий золота, а для найобдарованіших може посприяти професійному зростанню, а то й премії.
— Я вся палаю, — продовжує Юлія. — Вантажівка для худоби, я можу це пояснити. Але, виходить, вони все про мене знають?
Моя перша заспокійлива фраза до неї після нашої вчорашньої сварки:
— Їх цікавиш не ти.
Юлія згинає паперову хустку і промокає обличчя, що викликає нову зливу фотозйомок. Я утримуюсь від подробиць.
Я знову притуляю обличчя до ілюмінатора. Дивна річ. Б’єро зняв подрану куртку і роздратовано надув губи. Забагато людей, забагато вимог. Він уже не регоче, ця гра вже його не розважає.
— Я справді не застрахована від того, що відбулося нещодавно.
— Ти боїшся?
— Трохи.
У задньому відсіку назріває зведення рахунків. Під поглядом Гуна, який лишається незворушним, Б’єро лізе у свій наплічник і заміряється кидати в журналістів камінцями. Це сподобається значно менше, ніж коли кидають конфетті з карнавальних візочків.
Попри небезпеку директорка хапає Поліну й тягне до Кастеля. Нонно забирає хлопців. Фотографи відчули зміну напрямку вітру й скористалися цим, щоб увірватися до будівлі. Там вони шукатимуть, чим забити свої карти пам’яті: незручні зручності, зависоко пригвинчені вимикачі, пороги, які не переступиш, допотопне обладнання й інші спеціальні потреби, на які не надходять кошти з оперативного бюджету, який складено без урахувань базових потреб.
Я глибоко зітхаю і ледь стримую нервовий сміх. Дуже ймовірно цей шум відспіває і саму MediCare+, і її згубну економію. І відсуне на задній план ліричні виправдання міністра.
— Допоможи мені, — зітхає Юлія.
Я нахиляюся до неї і кладу їй голову на плече. І вона мені це дозволяє.
— Я не певен, що ця машина тут сподобається. Ти відвезла б її власнику. І затрималася б там, якщо треба.
Я ще хочу додати одну чи дві підбадьорливі фрази, що треба бути достеменним, що вранці все забувається, що іноді той, хто втрачає, насправді здобуває, але я мовчу. Я відсуваюсь від неї. Юлія витирає обличчя і обертає його до мене. Сльози все одно течуть, але вимальовується посмішка, на яку я відповідаю.
— Повір мені, доктор Гудлак сказав би тобі те саме.