Опівдні приходящі учні обідають з нами в шкільній їдальні на критій терасі, яка є збереженим у первісному вигляді свідченням буржуазного минулого цього будинку. Це добрі моменти, гучні й нечупарні, як воно й має бути. Цю стратегію застосовано, щоб дати можливість ще молодим вихователям збігати додому й приділити увагу своїм дітям, а старшим — влаштувати сієсту, подрімати на диванах в актовому залі.
Кастель — він наче вулик. Одні прибувають, інші від’їздять, а деякі замешкують там тривалий час. Найстарші з нас відвідують центри особливої освіти, де їх навчають основам корисних професій. Найметикуватіші намагаються опанувати якесь ремесло, ключик до іншого життя. Щовечора вони повертаються, чекаючи, що фінансова незалежність відкриє їм нові горизонти. Ну а ті, хто уперто нічого не кумекає в садівництві, хто завжди щось собі поранить на кухні, і ті, кого підозрюють у тому, що вони здатні перепродувати крадене з майстерні, — ті отримують право мешкати в цих апартаментах під захистом Фундації Тремплін. За кілька місяців вони виучуються класти рекламу в конверти й бути залежними від «Двох поліцейських на пляжі» та «Шлюбу твоєї мрії».
Загалом у Кастелі відбувається багато всього. Нові обличчя, свіжі й зрілі, запрошують нас до нашого щоденного життя, перед тим, як зникнути так само швидко, як і з’явилися. І так завжди. У нас дуже щільний графік, як у якихось фінансових директорів. Між трудотерапією, фізіотерапією, логопедом, розтяжками, різними оглядами часу в нас лишається обмаль.
Кастель, можливо, не найліпше місце у світі для вільного розвитку, але там подають харчування, підібране для нас, телевізор великої чіткості й багато різних створінь, до кого можна прив’язатися. Я не хотів би через якесь непорозуміння бути позбавленим цього всього.
— Туди вас усіх перетуди!
Юлія послаблює педаль газу, і ми втрачаємо швидкість.
— Проблеми?
— Заїхали занадто далеко.
— Як це так?
— Коли гналися за тою машиною, заїхали далі, ніж треба. А тепер треба вертатися, це напевне.
— Б’єро — їсти.
Юлія витягає дорожню мапу із-за сонцезахисного щитка і простягає її Поліні.
— Спробуй визначити, де ми є.
Щоб зорієнтувати її, Юлія називає кілька назв тих місцевостей, але Поліна нічого не може знайти. Великі сльози падають на паперову мапу, і без того нерозбірливу. Я, зі свого боку, занепокоєний. Я видираюся в різні боки, аби щось побачити зі свого заднього сидіння, але я занадто далеко, нічого не виходить прочитати. У результаті нас обох б’ють по головах, після чого звучать нерозбірливі вибачення.
— Я можу сказати, що на південній розв’язці звалилася купа дров, якщо вона ще там, то там і значний затор. Треба вертатися назад маленькими доріжками.
Підкріплюючи свої слова жестами, Юлія вивертає наш рухомий засіб вбік, до бічної доріжки. Ми всі в стані стрибка і, оскільки робиться поворот, усі ми пресуємося на лівому фланзі. Б’єро пищить, придавлений Гуном.
— Ти, великий дебіл!
Гун не зацінив компліменту. Його кулак спрямувався до носа Б’єро, який не міг захиститися, бо його обидві руки перебували в кишенях куртки. Його голова смикнулася назад і забилася об скло. Якби Юлія машинально обернулася, ми всі віддали б кінці. Наш автобус зробив би великий стрибок, і ми перетворилися б на сардин у кривавому соусі.
Проте наша вихователька має добрі навички й ідеальну нервову систему. А тут іще нам зарадила гучна пісня, що на якусь мить відволікла увагу Гуна. Б’єро користається цим, щоб викрутитися, у наслідок чого другий тумак штовхає кривдника прямо на зовнішню кишеню його куртки яку забито маленькими камінцями. Судячи по гримасі Гуна третій постріл відкладається.
Ми зупинилися в кінці переїзду перед світлофором. Юлія заплющує очі, поки клаксонять автомобілі в нас за спиною. Вона трощить акселератор, щоб звільнити руку і показати середній палець. Ми сунемо ще п’ять хвилин, а потім зупиняємось на автозаправці з магазином. Б’єро відстьобує ремінь, щоб вийти. Юлія хитає головою.
— Зважаючи на недавні пригоди, ви, хлопчики, лишаєтесь тут. І сидите тихо.
Юлія й Поліна зникають у магазині. Гун дереться по спинці стільця і гепається на дорожні сумки поряд мене. Він насолоплює на мене свої навушники зі своєю музикою на повній гучності. Я вию від болю.
Гун мені щось каже, але я не чую. Аби він відчепився, показую йому великий палець. Б’єро знічев’я намагається мені зарадити, виходячи з мікроавтобуса і цим порушуючи заборону. Тож Гун знову натягає свої навушники, підкорюючись своєму покликанню співака-пародиста.