Юлія наполовину висуває своє тіло з магазину і приймає позу фігуристки з метою притримати гомілкою двері, які зачиняються автоматично. Зелені відблиски вивіски забарвлюють її в тривожні кольори.
— Яка ідіотка! Вона нічого не відпускає без рецепту. Вона хоче доказів. Гуне, сюди, ось їй доказ!
Я дозволяю собі легенько гепнути по плечу свого товариша, щоб підтвердити, що він щось второпав між двома акордами. Гун, не поспішаючи, перевальцем суне до Юлії. На жаль, ми позбавлені перегляду продовження спектаклю, який розгортався прямо в підсобці аптеки.
Гун повертається до нашого транспорту першим. Він тримає спрей, який розпилює, не знявши кришки. Розстібає свою сорочку і рясно кропить собі торс і під пахвами. У мої ніздрі б’є міцний дух евкаліпта. Я простягаю руку.
— Покажи.
ОСВІЖУВАЧ ПОВІТРЯ: ваше помешкання ще ніколи так не пахло.
А тут і Юлія важким кроком виходить з аптеки. Вона нічого не хоче чути. Усі, хто лікував Гуна, поїхали на вихідні. Усі лікарі цього селища у відрядженні з повітряною вартою. У секретаріаті Кастеля також нікого нема, щоб надіслати копію рецепта з історії хвороби.
— «Ці бренди розмели люди, які хочуть схуднути». Вона повторила мені це двадцять разів, тридцять разів. Чи вона хоч глянула на мене? Чи я схожа на пишну пані, яка мріє стати вермішелиною?
Вона напружено підводиться на своєму місці, торкаючись головою сонцезахисної шторки, руки на стегнах. Потім знову падає на сидіння, стискаючи кермо. Я знаю, що вона час від часу стежить за собою. Вона сама про це пише. Тож фармацевтка почасти мала рацію. Хай там як, та ми не завжди сидимо без ліків. А ця пауза забрала в нас дорогоцінний час.
Наш мікроавтобус повільно, але впевнено набирає швидкість, навіть якщо ми рухаємося б тридцять кілометрів на годину. Білборди закликають мандрівників бути готовими попрощатися з комфортом сучасної цивілізації заради диких краєвидів. Нехай бережуться ті, хто не контролюватиме запас пального в баку! Юлія кидає на нас швидкий погляд із оглядового дзеркала.
— Гуне, не так сильно. Б’єро, забери руку.
Якийсь час ми котимо між пасовиськами, засіяними полями, лісопилками і німими хуторами. Контраст між навколишніми пейзажами й пахощами від Гунового дезодоранту додає ситуації арт-хаузного характеру, якому аплодував би актор, який раз на місяць приходить пояснювати нам формальну складову театру Брехта і вчить нас, як плакати по команді.
У просвітках між дорожніми щитами інколи проступають вершини, увінчані снігом. Блискуча вивіска вказує напрямок до дачного селища, яким керує славетна група готелів. У помаранчевому надувному човні усміхнена родина пливе гірською річкою. Ліани обплітають знаки оклику, прикріплені до барвистих буїв.
Я думав про маму, яка цьогоріч винаймала невеличкий будиночок на Корсиці. Вона їздить у різні місця, щоб не втрачати радості відкриття. Вона іноді показує мені світлини зі своїх подорожей, розповідає, з ким познайомилася в дорозі, хто розрадив її самотність. Вона ніколи не бере мене з собою. У будь-якому випадку мама ніколи не планує нашого спільного дозвілля, якщо хаос не вважати нормою. Це зумовлено тим, що мамі погано, коли я поряд.
Поліна нарешті здійняла голову. Вона притулила до скла морду свого пса. Я однаково захоплений блискуче доглянутими фермами, охайними рядочками перегною, тракторами, які виблискують неначе як BMW при виході з заводу, вазонками на вікнах, де всі пелюсточки в квітів однакові. Сюди б нашого консьєржа — фаната, щоб усе блищало. Гадаю, він навіть зі своєї жалюгідної зарплатні купує останні новинки рідкого мила, мийних засобів і розпилювачів. Цей чоловік наділений надмірним почуттям чистоти, як ті аутисти, які, колупаючись у носі, обчислюють квадратний корінь із суми номерів Лото, щойно ті з’являться на екрані. Такий і наш консьєрж. Хоч як чимало разів ми приліплювали жувальну гумку під віконну раму, за півгодини сліди нашого злочину зникали. Діпак, один пришелепуватий гепард, і я хай до чого вдавалися, щоб перевірити пильність нашого консьєржа, але він вичищав усе.
Юлія приймає незручну позу, щоб із кишені куртки витягнути телефон, який дзеленчить. Оскільки зараз вона не може змінити швидкість, двигун набирає оберти, що зумовлює несамовиті спалахи на приладовій панелі. Крутим жестом вона витягає свого Nokia, підносить його до вуха, потім видає зітхання на знак привітання. За двадцять секунд кладе апарат собі на плече.