Боже ти мій, це ж уже крайня пора бігти до пані Ебі на її обідній почастунок! Щойно пробило пів на першу. На щастя, ця добродійка мешкає зовсім поруч. Мені залишається прослизнути, як вугор, до її дому — немов до криївки або притулку для вічно голодних і знедолених.
зустріла мене якнайпривітніше. Моя пунктуальність була твором мистецтва. А твори мистецтва, як відомо, є рідкістю. На мою появу пані Ебі завсміхалася просто-таки надзвичайно ввічливо. Вона щиро і переконливо подала мені в цілком чарівливий спосіб свою милу маленьку ручку і відразу повела до їдальні, де запросила присісти коло столу, що я й виконав негайно з величезною приємністю та зовнішньою розкутістю. Без жодних сміху вартих церемоній я почав безтурботно й невимушено частуватися, хоробро потягнувшися до наїдків і гадки не маючи про те, що зі мною невдовзі трапиться. Тобто я рішуче став собі накладати і сміливо їсти. Такого штибу сміливість зазвичай видатних зусиль не вимагає. Проте з деяким здивуванням я запримітив, що пані Ебі вдивляється в мене ледь не з побожністю. Якось так це впадало в очі. Пані Ебі, схоже, була просто захоплена тим, як я собі накладаю, наминаючи. Це дивовижне явище вразило мене, але я не присвятив йому надто значної уваги. Коли ж я схотів завести з нею якусь балачку, пані Ебі стримала мене, сказавши, що з величезною радістю уникла би будь-яких розмов. Ця незрозуміла заява призвела мене до остовпіння, мені почало робитися лячно і млосно. У глибині душі я вже починав її боятися. Коли я вирішив припинити шматування й жування, виразно відчувши, що вже наситився, вона з ніжністю на обличчі, тоном, у якому протремтів материнський докір, мовила: «Ви зовсім нічого не їсте. Стривайте — я зараз покладу вам ще один добрячий та соковитий кусень». Мене охопив жах, і я з усією можливою чемністю зважився на репліку, що прийшов сюди головно для того, аби розгорнути крила духовності, на що пані Ебі з люб’язною усмішкою відповіла, що не бачить у цьому жодного сенсу. «Я вважаю за неможливе їсти далі», — сказав я глухо і здушено. Ледь не давлячись, я почав пітніти зі страху. Пані Ебі мовила: «Нізащо не повірю, що ви вже хочете відкласти ножа й виделку, й ніколи в житті не подумаю, що ви вже наїлися. Ви явно не кажете правди, коли стверджуєте, що от-от удавитеся. Мені залишається вважати, що ви говорите це тільки з увічливості. Як ви вже знаєте, я із задоволенням утримуюся від будь-якого штибу глибокодумних балачок. Ви прийшли до мене передусім для того, щоб довести свій могутній апетит і продемонструвати силу в поїданні. І я від цього не відступлюся жодною ціною. Я щиро прошу вас цілком покластися на неминуче, бо смію запевнити: у вас не існує іншої можливості встати з-за мого столу, як тільки дочиста зібрати і позапихати у себе все, що я тут наготувала, наклала і ще накладу на вашу тарілку. Боюся, що ви безнадійно згубились у реальності — інакше ви мусили б знати, що деякі господині вимагають від своїх гостей докладати й напихатися так довго, аж поки ті не луснуть. Так ось — вам випав гідний жалю та співчуття жереб, але ви протримаєтеся цілком мужньо. Кожен із нас раніш чи пізніше повинен принести якусь велику жертву. Послухайтеся мене і їжте! Послух — це ж так приємно. Нічого страшного не трапиться, якщо при цьому ви навіть і постраждаєте. Дивіться-но, який ніжний і ласий шматок — я певна, що ви негайно проковтнете його! Сміливіше, мій найдорожчий друже! Нам так потрібна відвага. Чого були б ми варті, якби завжди лише впирались і викручувалися? Зберіть же волю в кулак і змусьте себе до найвищого зусилля, найтяжчого страждання та найжорсткішого випробування. Ви навіть собі не уявляєте, з якою радістю я вдивляюсь у вас, поки ви їсте ледь не до втрати притомності. І як би мене засмутила ваша відмова; але ні, такого ви мені не вчините, правда ж? Відкушуйте ж і ковтайте не спиняючись — навіть якщо й напхалися вже по саму, як кажуть, зав’язку».