Я ловлю в повітрі наближення до книгаря та його книгарні; не можу при цьому обійти увагою й не згадати хвацьких золотих літер на вивісці в пекаря. Але спершу я маю віддати належне особі священика. Муніципальний хімік з приязним та одутлим лицем протискається верхи на велосипеді за волосину від перехожого, тобто від мене, слідом за ним — гарнізонний лікар. Скромний пішохід також не повинен лишитися незауваженим і невідзначеним — він так і проситься, щоб я бодай побіжно згадав про нього. Це лахмітник, продавець старизни, що віднедавна розбагатів. Дівчата і хлопці вільно гасають навколо, подурівши від сонця. «Хай же надуріються вволю, — подумалося мені, — незчуються, як підростуть, а відтак і заспокояться. На жаль, як завжди, зарано». Собака не може натішитися бризками з водограю, ластівки виспівують у погідній блакиті. Дві дами в напрочуд коротких спідницях і приголомшливо витончених високих барвистих чобітках тримаються в полі зору так же виразно, як і все інше. Далі привертають увагу два літні солом’яні брилі. Ситуація з чоловічими брилями виглядає так: я зненацька зауважую в ніжно-прозорому повітрі оті два брилі; під ними — двох симпатичних добродіїв, які за допомогою згаданих брилів, а саме трохи піднявши їх і чемно ними помахуючи, бажають собі навзаєм доброго ранку. Брилі в усій цій виставі здаються відчутно важливішими за своїх носіїв і власників. А взагалі дуже хочеться попросити автора бути дещо обережнішим з усіма цими посмішечками й насмішечками. Хай би він усе-таки тримався поважніше. Маймо сподівання, що він затямив це раз і назавжди.
Позаяк мій погляд уже деякий час як радісно привернула показна добротна книгарня, я відчув бажання завітати до неї з коротким і мимобіжним візитом, тож не забарився на цілком гідний манір увійти досередини, дозволивши собі при цьому думку, що можу здатися радше ревізором-інспектором або збирачем новинок і тонким поціновувачем, аніж завжди бажаним та улюбленим заможним покупцем і постійним клієнтом. Чемним, підкреслено обережним тоном, виразно добираючи кожен вислів, я поцікавився найновішими й водночас найвидатнішими явищами в царині красного письменства. «Чи міг би я, — запитав я дещо боязко, — взяти до рук, щоб у ту ж таки мить якнайвище поцінувати щось найвдаліше, найсерйозніше і тим самим, ясна річ, найпопулярніше, найлегше впізнаване і найкраще куповане? Я був би вам безмежно зобов’язаний, коли у своїй величезній ласці ви б люб’язно зволили вказати мені на книжку, яка — а цього, поза всяким сумнівом, ніхто не знає краще за вас — здобула собі й надалі здобуває найхвалебніші відгуки не тільки читацької публіки, але й нещадно вимогливої й через це завжди оточеної підлабузництвом критики. Ви навіть не уявляєте, як мені важливо щонайскоріше дізнатись, котра саме з вилаштуваних тут у стоси і виставлених на огляд книжок, який саме з присутніх тут витворів пера є тим очікуваним улюбленцем, що його лиш побачивши, я міг би з найвищою ймовірністю та з усім мені властивим ентузіазмом уявити негайне своє перетворення на радісного і натхненного покупця! Потреба дізнатись ім’я провідного в цивілізованому світі автора і торкнутись його дивовижного, зустрінутого бурхливими оплесками шедевра, щоб, як уже сказано, швидше за все тут-таки його придбати, спричинює трепет і дріж в усіх моїх членах. Чи смію я уклінно просити вас: покажіть мені цю найуспішнішу книжку, щоб жага, яка заволоділа всією моєю істотою, врешті заспокоїлась і перестала мене мучити?» «З великою приємністю», — сказав на це книгар. Він стрілою зник із мого поля зору та вже наступної миті повернувся до спраглого відвідувача й можливого покупця — і не просто так, а з найпопулярнішою та найчастіше купованою, непроминальної вартості книжкою. Коштовний продукт духовної діяльності він ніс до такої міри турботливо і врочисто, наче то була священна реліквія. Його обличчя світилося захватом, вся міміка випромінювала найвищу шанобливість; із усмішкою, що властива лиш особам глибоко релігійним та внутрішньо просвітленим, він у найлюб’язніший на світі спосіб виклав переді мною щойно доставлену цінність. Я оглянув книжку і запитав: