«Почалося», — приречено подумав Павло, тужно глянувши на порожню склянку, куди так і не встиг налити самогону. Провідала-таки, клята баба, його тугу, його тяжіння до Ганнусі.
Галина підійшла ближче.
— Ну, чого мовчиш?
Павло підвів на неї втомлений погляд.
— А що я тобі сказати?
Її очі запалали.
— А правду скажи.
— Та хто ти така, щоб тобі розказувати правду? — досить грубо огризнувся Павло, й Галина розлютилась ще сильніше. Її худе, нервове лице поблідло, а на щоках, навпаки, спалахнули дві червоні цяточки. Вона заверещала так, що дитина злякано заплакала, а могутнє хропіння Олени Миронівни раптово урвалось.
— Паскудник! Бугай ти відгодований! Невже гадав, що я повірю тобі та не піду назирці? Що, Даниловича чекав три години біля річки?
Петрик уже заходився несамовитим криком, налякавшись материнської люті, на порозі з’явилась невдоволена та заспана теща, але Павло мовчав. Мовчав, думаючи про те, як усе це йому набридло, як набридла ця жінка, яка не подарувала йому жодного світлого та щасливого дня, хіба що за винятком того вечора, коли народила Петрика. Мовчав, бо відчував, якщо почне суперечку, то не втримається, ударить, зробить те, чого хотів давно.
Олена Миронівна взяла на руки Петрика.
— Галю, чого ви знову гризетесь?
Галина озирнулася на матір.
— Чого гриземося? А ти в чоловічка мого про це запитай, мамо. Запитай його, кого він серед ночі чекав біля річки? Невже товариша, нашого голову? — Вона реготнула, але так огидно та бридко, що Павла занудило. — А я й так знаю, кого він чекав. Сусідоньку нашу, гадюку ту волооку, яка тільки й знає, що реготати та чужих чоловіків приманювати.
Павло кинув на неї важкий погляд.
— Рота закрий, Галино.
Вона відповіла йому злістю в погляді.
— А не закрию! Що, пече правдонька? А я ж весь день думала та гадала, яку ж бо ти Ганну гукав посеред ночі? Грішним ділом подумала на Ганку Борчиху, бачила, якими очима вона тебе пожирала. Але ввечері, коли машина з ланки приїхала, раптом зрозуміла, хто крадійка мого щастя, очі її побачила налякані.
Павло підвівся.
— Що ти їй сказала?
Запитав і відразу ж зрозумів, що видав себе з головою. Чорні очі Галини запалали несамовитим вогнем, і, підскочивши на місці, вона заверещала:
— Так то є правда? Вона розлучниця? Що, гарненька та молоденька тебе привабила, Павлусю, а я вже не така? — Її бліде обличчя раптом перекосилося від такої страшної, нелюдської злості, що в Павла аж мурашки заповзали шкірою й наче мороз пройшовся спітнілою спиною. — Але ж я тебе не віддам, нікому не віддам, на вбивство піду, на каторгу, але ти будеш належати тільки мені, Павле, а от ця Ганька в мене отримає, я їй віддячу…
Галина зойкнула, не доказавши, й скривилася від болю, коли Павло одним різким рухом вхопив її за руку та міцно здавив великими своїми пальцями.
— Не смій чіпати Ганни!
Галина вишкірилась.
— А вона нехай не сміє чіпати чужих чоловіків.
Лице Павла потемніло.
— Ще раз повторюю — не смій її чіпати! А тільки спробуєш зачепити хоч пальцем, я забуду, що ти, на нещастя, є моєю дружиною та матір’ю мого сина. Задушу і закопаю на городі.
Галина зблідла ще більше, а Олена Миронівна боязко зойкнула, але Павло майже не звернув на те уваги, з напругою та огидою вдивляючись у палаючі вогнем ненависті очі дружини.
— Ти мене зрозуміла?
Вона мовчала, здригаючись усім тілом. Її бліді, тонкі вуста теж здригались, а рот негарно кривився, але вона вперто мовчала, напевно, у глибині душі проклинаючи і його, й Ганнусю.
Павло міцніше стиснув її руку.
— Зрозуміла?
— Зрозуміла, — вичавила з себе Галина, роздуваючи ніздрі тонкого носа від стримуваної всередині люті.
Відпустивши її руку, Павло обернувся до дверей і, важко ступаючи, пішов у сіни, відчуваючи, що не може більше знаходитися поряд з цією жінкою, яка самим своїм існуванням отруїла найкращі роки його життя. Він був уже на порозі, коли в спину йому, мов живе, ударилось її прокляття.
— Будь ти проклятий!
Важкі двері зачинились за ним, і майже відразу почувся важкий удар, немов у двері жбурнули каменюкою, й дзвін розбитого скла.
«Бутля розбила», — здогадався Павло, виринаючи з темних сіней у ще більш темну ніч. Тяжкі, темні хмари повисли над самою хатою, а в долині, коло Дніпра, спалахували блискавки. Павло вдихнув жадібно свіжого повітря, відчуваючи, як світлішає від того голова. Хата Кравецьких виднілась за тином чорною примарою, і, кинувши у її бік сумний погляд, Павло зітхнув і поволі поплентався до комори. Там, на горищі, він кинув на суху солому якусь ряднину та вклався зверху в найкращій своїй сорочці з тонкого білого сатину, котру вдягав лиш на свята. Полежав так хвильку, слухаючи далеке гуркотіння грому, та й заснув, насолоджуючись тишею.