А глибоко в серці, скрутившись клубком та дряпаючи гострими пазурами, сидів острах. Побоювання, що не зможе вона вгледіти Ганнусі й звабить її вродливий агроном, а потім, розчавивши, викине геть, назавжди зламавши молоде життя. Ярослава й сама не знала, звідки в неї з’явилися оці негарні думки, але вони вперто лізли в голову, ще з того весняного дня, як помітила, якими очима дивиться на Ганнусю агроном.
— То ось чому ти не прийшла додому обідати, Ганно, — не втримавшись, з докором сказала вона, і Ганнуся винувато опустила очі, кинувши крадькома погляд назад, на річку, туди, де все ще стовбичив Гребенко. Він тепер був обернутий широкою спиною і замислено вдивлявся в сірі води Сухого Кагамлика.
Дівчина зітхнула й вичавила із себе:
— Це зовсім нічого не означає.
Ярослава кинула на неї гострий погляд.
— Що нічого не означає? Те, що ти серед Божої днини з чужим чоловіком безсоромно обіймаєшся?
Блакитні очі Ганнусі спалахнули.
— Я з ним не обіймалася.
— Ганнусю! Я все бачила!
— Мамо, нічого ти не бачила й не дивися на мене такими очима, — промовила Ганнуся, перекидаючи через плече довгу чорну косу, і виклично поглянула на матір. — А ти не подумала, що він, може, кохає мене?
Ярослава зблідла.
— Ганно, у нього ж дружина з дитиною.
— Ну то й що? — Ганнуся зневажливо знизала плечима й знову скосила очі на Гребенка, який уже повільно йшов у протилежний бік. — Мамо, ти ж знаєш ту Галину. Та хіба вона йому пара? Чи не чула ти, яка вона сварлива баба, спокою йому не дає. Хіба ж такий чоловік вартий такого життя з тією вороною, на яку й глянути бридко?
Озирнувшись, Ярослава перехрестилась.
— Боже збав тебе, доню, від таких думок. Галина дружина йому, хоч, може, й не вінчана, та все одно, ну і дитя ж у них, про нього гріх і думати.
Ганнуся гордовито задерла носа.
— А я гріха не боюся! То Івасика можеш гріхом лякати, а я вже виросла й не боюся гріха, як і татко.
Ярослава прикрила очі, сховавши від доньки свій біль. Уже двадцять років на землі її рідній панувало безбожне невір’я — гидота, що торкнулася серця Микити, а тепер підбиралася до доньки, отруюючи її душу своїм подихом.
— Ганнусю!
Ганна глянула на неї поглядом, у якому сковзнула непокора, але відповісти не встигла, над полем пролунав хрипкий та гучний крик бригадирші Омелянівни.
— Дівчата! Дівчата! На ланку!
Ганнуся аж підскочила, клюнула Ярославу в щоку й, не сказавши більше жодного слова, побігла туди, де виднілися білі хусточки ланкових дівчат.
Після цієї непростої та неприємної розмови на серці лишився неприємний осад, як завжди, коли вона виявляла непокору й між матір’ю та донькою спалахували сварки. Прополюючи свій рядок буряків, Ганнуся зовсім не дослухалася до жартівливих розмов дівчат. З одного боку, її пекла, мов вогнем, згадка про жагучі та пристрасні слова Гребенка, такі звабливі для юного дівочого серця. А з іншого — слова мами та Галина. А що, як полюбить вона цього агронома, невільного та забороненого, переплутавши дівочу гру з життям, і дійсно закохається в Павла? Що ж їй тоді робити? Родину розбивати? Може, і справді не гратися з вогнем, аби не спалити усього свого життя?
Замислившись, вона майже не помітила, як сполола декілька яскраво-зелених бурякових паростків, і вже підрубала наступний, коли її зупинив голос Надійки, що сапала поряд.
— Ганно, не спи!
Ганнуся кинула на неї похмурий погляд.
— А я й не сплю.
— А що ж ти тоді робиш, що в тебе позаду гичок бурякових більше, ніж бур’яну? — посміхнулася Надія Карпенкова, поблискуючи лукавим поглядом темно-карих очей на засмаглому від сонця обличчі, що виглядало геть чорним на тлі білої хустини.
Ганнуся скосила на неї очі.
— Уже й задуматися не вільно?
Надія весело засміялась.
— Скажіть, будь ласка, які ж ми замислені! І про кого ж це ти думу думаєш? Чи не про ясного пана нашого агронома, який зараз розмовляє, а сюди очі вилупив, мало шию не виламує? — лагідним голосочком запитала Надія і знову не втрималася — зареготала на всю ланку.