Зараз весілля зробили, погуляли там добре.
Пожили скільки, а потім Бова Королевич говорить:
— Ну, тепер я піду розквитаюся зі своїм батьком другим, спитаю його, за що він мого батька вбив. Спитаю свою маму, де ж мій тато, а потім знов приїду сюди.
Сів Бова Королевич на коня і поїхав до своєї мами в гості. Тільки приїхав, зараз князя Додона (так, як тому й снилося) зарубав. Хотів і свою маму вбити, та вона впала на коліна, плакала й просилась.
Передала мати йому все царство. Заволодів Бова і тим, і тим царством, царствує собі, живе-поживає та добра наживає.
Царевичі Васильки
У одного царя був син. Цар був старий, тому вирішив він сина оженити і віддати йому царювання. Так і зробив. Синові присягли, і він став царювати.
Царський палац був коло моря, і молодий цар з жінкою полюбляли на човні по морю прогулюватися. Та одного разу пішла цариця до моря без чоловіка, але із служницями, і сіли вони на човен утрьох. Служниці взяли весла, управляють і їдуть. Раптом, коли трохи від’їхали від берега, човен перекинувся, і служниці потопились. А цариця перетворилася на качку і полетіла поверх води над морем.
То чарівниця човен перевернула, а сама перетворилася на царицю, прийшла до царя і каже:
— Нещастя яке трапилося! Перекинувся човен у морі, так я випливла, а служниці потонули.
От і живе цар з нею, як зі справжньою жив, — він і не здогадується, хто вона. Та куди цар не їде, його справжня жінка качкою стає і летить за ним.
Одного разу їде він широким шляхом, а вона наперед полетіла, спустилася, стала знов жінкою і народила двох синів. Поклала їм по голуб’ячому яєчку кожному під праве плече і сказала:
– Їжте, сини мої, — не заїдайте, спіть — не засинайте, пийте — не запивайте!
Обгорнула їх ковдрою і на шляху поклала.
Доїжджає цар, дивиться: щось лежить на дорозі, ковдрою обгорнуте. Під’їхали ближче і стали, бо коні далі не йдуть.
— Піди, — каже цар кучерові, — подивися, що там таке?
Схопився кучер, побіг, подивився, прибігає і доповідає:
— Це двоє діток маленьких, тільки що народжених.
Цар сам підійшов, подивився на них і каже:
— Беріть їх у коляску.
Повернувся додому, позвав священика, та й охрестив тих дітей і дав їм обом ім’я Васильки.
Ростуть вони не по годинах, а по хвилинах. За один місяць стали вони ходити, стали й говорити. На другий — стали вже й грамоті вчитися. І красиві такі дітки, що не можна на них і надивитися. Але його жінка, теперішня цариця, люто зненавиділа їх.
Якось відлучився цар з дому на троє діб у якесь місто велике, і вона знає, у який час він повернеться. Узяла вона і тих діток потруїла. Повбирала їх гарно і поклала обох на стіл.
Приїздить цар додому, доносять йому, що ті дітки, котрих знайшли на дорозі, Васильки, померли. Входить цар до кімнати і бачить, що дітки лежать на столі мертві. Узявся він за голову, заплакав.
— Чого вони вмерли? То б один, а то обидва разом?
Жінка каже:
— Хіба я винна? Вони, як попили, похворіли трохи і вмерли разом.
Зробили труну, позолотили її і зсередини, і зверху, внесли в церкву, а наступного дня, щоб поховати на цвинтарі, призвали священика.
Проситься дяк:
— Дозвольте, ваша царська величність, переночувати коло тих діток. Буду я псалтир над ними всю ніч читати.
— Читай, брате, — дозволяє цар.
Ну, і ночує дід у церкві, читає.
Коли серед ночі прибігає до нього піп і каже:
— Чого ти тут читаєш? Ходімо, в мене для тебе інша робота є!
Він не слухає, читає. Піп пішов, коли прибігає дячок за наказом попа — гнати дяка з церкви. Та він одне робить — читає!
Тут біжать три жандарми із шаблями:
— Чого ти не слухаєш? Зараз біжи до попа, бо голову тобі знімемо геть!
А він одно робить: читає, нікуди й не дивиться.
Не стало раптом того нічого. Шибочка угорі у церкві брязнула, і спускається качечка на землю. Спустилася, стала жінкою і почала плакати над дітками своїми.
Плаче та промовляє:
— Любі дітки мої! Я ж вам яєчка дала. Я ж вам казала: їжте, їжте, сини мої — не заїдайте, спіть — не засинайте, пийте — не запивайте! А ви заїли, запили і поснули! Якби вас, діточки, не ховали ще одну ніч, то я б вас, діточки, оживила у ту ніч.
Дяк усе це чує. А вона коли плаче, то золото з очей, як сльози, сиплеться, а коли говорить, то срібло з рота дрібне випадає. Знов ударилася качечкою і в ту саму шибочку і вилетіла.
Коли розвиднилося, приходить той дяк, що читав, до царя і каже:
— Дозвольте, ваша царська величність, сказати.
— Говори, брате, — цар каже.