— Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві побудуть.
— Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі.
Він узяв, пішов додому, випив чаю і ліг спати.
Виспався, узяв псалтир і пішов знов у церкву. Увійшов у церкву, окреслив себе кругом і поробив хрести навкруг того круга, а сам посередині став і почав читати: бо вже знає, що буде. Читав і читав до самої глупої ночі.
Коли посеред ночі з’являється повний полк солдат та й гукають до нього, бо круга перейти не можуть:
— Геть із нашого місця!
Він одно робить, читає. Гнали, гнали, піками, шаблями махали — нічого йому не можуть зробити. Зникло це — з’явилися змії вогненні, кричать:
— Тікай! Церква горить!
А вона ніби й справді горить — огонь так і сиплеться. А він усе читає.
Зникли оці змії, з’являються чорти:
— Тікай, дяк, а то зараз підлога у пекло провалиться!
Та він не слухає нікого, усе читає.
Коли раптом зникло оце усе, і з’являється качечка. Влітає в ту саму шибочку, спускається, плаче й питає:
— Чи живлющої я вам води дістала?
Підняла головку одному, влила раз, два. Ні, не та вода, не ожили діти.
— Який жаль. Я так поспішала, що не з того колодязя води ухопила!
Засмутилася вона і вилетіла через ту саму шибочку.
Дяк узяв тоді, позмітав срібло і золото, яке качечка наплакала. Золото — в один краєчок хустинки, а срібло — у другий, у вузлик.
Йде він до царя і доповідає:
— Дозвольте, ваша царська величність, сказати?
— Говори, брате, — цар каже.
— Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві переночують.
— Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі. Якщо вони оживуть, я тебе нагороджу ще й не так.
Поклонився дяк, узяв гроші й пішов собі додому. Діждав третьої ночі й пішов у церкву. Круг крейдою зробив і у крузі став собі, читає. Тут настала глупа ніч. Прибігають жандарми із шаблями, із піками й кричать:
— Геть з церкви!
Він одне робить — читає.
Гнали, гнали — не вигнали. Вони й зникли. З’явилися тоді чорти.
— Тікай, — кричать. — Тікай, бо оце все у пекло провалиться!
А він собі одне робить — читає. Вони його огнем засипали — церква так і горить, і на нього самого полум’я сиплеться, а він одне робить — читає.
Гнали, гнали — не вигнали. Та й зникли чорти — хтозна-де й поділися.
І знов прилітає качечка до того вікна, де шибочка вибита. Влетіла, стала жінкою і почала плакати.
— Тепер, — каже, — я, любі мої синочки, праведної води дістала!
Підвела головку одному, потім другому, поналивала їм води в рот — вони й ожили.
— Дивіться ж, діточки мої, тепер, коли ви живі, яєчка вже не заїдайте, пийте — не запивайте і спіть — не засинайте. І нехай вам Бог помагає, а я собі уберуся.
Наказала вона так і пішла, та коли промовила: «Прощавайте», дяк схопив її за ноги. Вона стала вириватись, але він міцно тримав.
Коли півні заспівали, вона й каже:
— Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.
А він не вірить і все коло неї сидить.
Прокинувся цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:
— Чи не було дяка?
Кажуть:
— Не було.
Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він — у церкву і, врешті, знаходить дяка.
Дяк і каже тому посланцеві:
– Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут з ними.
Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:
— Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?
— Я не знаю, — каже посланець, — так мені дяк сказав.
— Зараз запрягай у коляску коней!
Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву — аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони один другого, почоломкалися.
Він і питає:
— Що ж це таке?
Вона й каже:
— То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.
Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.
Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.
Цар увійшов:
— Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.
І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.
Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.
Чарівна дудка
Давно воно було чи недавно, так чи не так, — тепер уже достеменно ніхто й не знає.