Зайшов до палацу старий цар, втішився, святкувати свято наказав і зятеві корону передав.
Петро тоді скоренько виліз з-під ліжка, гроші зі стола в кишеню і ще до ранку був у Станіславі. Купив собі корову, пригнав додому і жив з жінкою, як в Бога за дверима. Може, ще й тепер живуть, як не повмирали.
Чарівна скрипка
Жив колись на світі бідний русин. Щоночі йому снився син — високий, файний леґінь. Але то був тільки сон. Життя минало, та ні маєтку, ні сина — сама біда в хаті.
Русин мав під горою кавалок землі, на якому навіть дурний бур’ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що не вродило й стільки, скільки було посіяно.
Пішов русин найматися до графа, якого люди любили як сіль в оці і тернину в боці.
— Підеш молотити, — сказав граф, — а за роботу візьмеш те, що в постоли падає.
Русин погодився. Молотив цілий день, увечері прийшов додому і висипав з постолів на лаву півжмені зерна. Отак він цілий місяць махав ціпом і приносив у постолах свій заробіток. Нарешті зсипав усе зароблене докупи, провіяв і розстелив на веретці, аби просушилося. Але позліталися голодні горобці і зерно видзьобали.
Як побачив це русин, кинув спересердя капелюха об землю і вилаявся услід горобцям:
— Смерека би вас прибила!
— Не сердься, добрий чоловіче, — ніби щось запищало у нього за спиною.
— А хто це мені радить не сердитись?
— Та я — зернина, не з’їдена горобцями.
— А де ти є?
— Та гездечки — під лопухом.
Нахилився русин, підняв прив’ялий листок лопуха ї побачив золоту зернину.
— Що мені з тебе? — спитав, поклавши її собі на долоню. — Хіба тобою наситяться голодні дід і баба?
— Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу, — відповіла золота зернина.
Русин посіяв її перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з Черемошу, щедро поливав, але із землі нічого не сходило. Засумував старий, забідкався. Розказав про все жінці, а вона допікає:
— Тобі, чоловіче, на старість горобці в голові цвірінькають. Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити! Як не було у нас гараздів за молодих років, то не буде і за старих.
Та одного ранку чоловік почув за вікном таку файну музику, що за серце брала. Виглянув, але нікого не побачив, тільки там, де було посіяно зернину, виросла яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки — малі й великі, з жовтуватими й зеленуватими смугами. Зачудувався чоловік, вийшов надвір, та не встиг підійти до чарівного дерева, як почув:
— Добридень, тату!
Ще більше здивувався русин, оглянувся довкола, але нікого не побачив.
— Добридень! — відповів. — Але хто мене татом називає?
— Та це я, ваш син Петрик, — почулося, і з яблуні скочив стрункий, гейби смерічка, леґінь.
— Коли ти мій син, то бери сапу, і підемо в город мандебурку сапати, — все ще не вірив чоловік своїм очам.
Петрик узяв із собою скрипку і втяв такої веселої, що сапи самі стали сапати, а мандебурка почала рости і цвісти.
— Що то за скрипка? — спитав батько.
— То така скрипка, що як погладжу зеленуваті смуги, то омолоджується добро, а як торкнусь жовтуватих старіється зло.
Не могли нарадуватися чоловік і жінка своєму синові, боялися, щоб із нього і волосинка не впала. Та Петрик дома не міг усидіти, все ходив то в ліс, то в поле, то між люди. Одної неділі він узяв скрипку і подався в село. На толоці побачив людей, які гейби танцювали, але їм не грали ні скрипка, ні цимбали. Вони тільки плексали в долоні або вдаряли топірцями об топірці. Всі були такі марні, кволі і сухі, що з вітром полетіли б.
— Що ці люди роблять? — спитав Петрик старого чоловіка.
— Весілля справляють — відповів той. — Але від тяжкої праці у графа без вітру з ніг падають. Граф сказав, що як усі вивмирають, то він привезе сюди людей із-за морських країв.
Погладив Петрик зелені смуги на своїй скрипці, утяв веселої тропотянки, що аж листя на деревах залопотіло, і люди неначе прокинулися з довгої сплячки. Зморшки на обличчях старих і молодих розгладжувались, щоки зарум’янились. Молодий і молода стали такі файні, як місяць із зірницею. Всі пустилися у веселий танець.
Цілу божу днину Петрик веселив людей. А граф вийшов на балкон свого палацу, подивився на толоку і здивувався.
На другий день наказав гайдукам позаганяти всіх до палацу. Прийшли люди, поскидали капелюхи. Граф наказав:
— Від учорашньої музики вам прибуло сили. Тож завтра беріть кияння, молоти і лопати і маєте продовбати під найближчою горою великий прохід, аби весь Черемош міг туди текти.