— Бачиш?
— Як крізь товсте скло.
— Вмивай ще раз.
За другим разом побачив ліпше, а за третім — повернувся зір.
— А тепер куди поїдемо?
— Поїдемо до того села, що без води вимирає. Може, хоч який одяг дадуть, бо я голий.
Доїхали до села, а біля криниці сидить старий дід і плаче.
— Дайте, дідусю, води!
— Де ж я тобі візьму, дитино? Одна-єдина криниця була — та й та пересохла. Люди мруть без води, худоба гине.
— Дайте мені якесь вбрання, драбину, сирового полотна, і будемо мати воду.
Приніс дід все, що просив хлопець. Зліз він драбиною у криницю, витяг з нори чортове копито і відразу пішла вода. І таке було джерело, що нараз криниця заповнилася і побігла вода потоком. Люди втішилися, біжить худоба, всі п’ють, дякують йому, а він каже:
– Їдемо до царя.
Сів на золотоголового коня і через якийсь час були в цісарському саду. Вже більше доби не спали, були змучені й позасинали. Збіглися царські слуги. Одні стали коло них, а другі побігли до царя.
— Що сталося? — питає цісар.
— Золотоголовий хлопець із золотоголовим конем у саду спить!
Цісар зібрав військо, оточили сонного з усіх боків, аби не втік. Сам цісар підходить і питає:
— Хто ти такий?
— Я — лікар, — спросоння відповідає цісареві.
— А чого ти так погано одягнений?
— Не питайте. Я вашу доньку вилікую, і ви мені краще вбрання подаруєте.
— Як вилікуєш, то вона жінкою твоєю буде. З усього світу лікарі в мене були, але ніхто ще не вилікував.
Пішов до її покою і так зробив, як круки говорили. Одужала царівна.
Оженився з нею парубок і жив, поки життя не прожив.
Золоті яблука
В одній сім’ї було три дочки. Дві повіддавалися на сторону, а наймолодша, Марійка, залишилася при матері й батькові. Вона була найвродливішою з-поміж сестер, та лише щастя не мала. Бо не встигли відгуляти весілля середущій сестрі, як вмерла мати, і батько привів собі другу жінку.
Недовго прожив з нею. Знущалася мачуха над Марійкою, банував[1] батько за першою жінкою і скоро теж відправився на той світ.
Нікого тепер вже Марійка не мала, хіба що корову. Рано-вранці виганяла її на пасовище, найкращої трави носила і свій біль сирітський тварині виливала. А мачуха була така лиха, що й за пса її не мала, знущалася, як лише могла.
Одного разу каже Марійці:
— Ти, неробо, лише мій хліб їси, а робити нічого не хочеш. Поженеш нині корову пасти, то маєш на пасовищі виткати мені з павутини звій білого полотна. Як не витчеш, то не вертайся до хати.
Сіла Марійка на пасовищі й плаче. А корова підійшла і людським голосом питає:
— Чого ти плачеш, Марійко? — Та як мені не плакати, коли мачуха наказала виткати з павутини звій білого полотна, а я не вмію ткати.
— Не плач. Подивися краще мені в ліве вухо та й візьми, що треба.
Пригнала дівчина корову з пасовища, поклала полотно на стіл, а сама лягла спати.
Здивувалася мачуха, де вона таке біленьке полотно дістала. Другого дня каже:
— Не забудь мені, лежибоко, принести нині синього шовку. Як не принесеш, то й ночувати не приходь.
Втекла би Марійка від злої мачухи, але жаль їй корови. Сіла на пасовищі та й гризеться, що тепер робити.
— Чого журишся, Марійко? — питає корова.
— Та як не журитися, коли мачуха наказала принести звій синього шовку, а де я його візьму?
— Не гризися. Подивися мені в праве вухо і візьми собі, що треба.
Прийшла ввечері мачуха, а шовк на столі. Дивується, як Марійка виконує всі її забаганки. На другий день відправляє дівчину на пасовище з коровою, і каже принести звій червоного оксамиту.
Не знала Марійка, що зла мачуха прийшла вслід за нею аж на пасовище, сидить за кущем і слухає, про що вона з коровою розмовляє.
Пригнала ввечері корову додому, а мачуха каже:
— Завтра будемо твою корову різати, бо вона мало молока дає.
Вибігла Марійка надвір і так заплакала, що аж небо засмутилося. Але бачить — йде незнайомий дідок.
— Чого ти, дівчино, плачеш? — питає.
— Та як мені, бідній сироті, не плакати? Нікого я не маю, лише корову, і ту мачуха хоче зарізати.
— Не плач, сирітко, бо сльози не поможуть. Як заріжуть корову і будуть кості розбирати, візьми кісточку і посади в грядку.
Зробила Марійка, як дід казав. На другий день серед города з кісточки виросла прекрасна яблуня, одразу зацвіла, а на третій — зродила золоті яблука.
Хто чужий надійде, хоче яблуко зірвати, а вона гілля підніме догори і не дається. Лише підійде Марійка, і всі гілки нахиляються, аби вона зірвала золоте яблуко.