Замість того, щоб віддати їй своє обличчя, я відповідаю:
— Краще не треба, в мене ще екзема не зійшла.
І тієї ж миті чарівна паличка туші смикається назад. Усі тіні для повік і помади від «Ейвон» спішно стрибають назад, до удаваної сумочки від «Коуч», а очі дівчини потайки досліджують моє обличчя, шукаючи на ньому ознаки запаленої,червоної лускатої шкіри та відкритих болячок.
У такій ситуації матінка б сказала: «Кожна нова покоївка хоче складати твою білизну якось інакше». Тобто: треба бути на сторожі й не дозволяти іншим вирішувати за тебе.20Коло наших кліток товпляться й інші: деякі порожні, а в інших сидять поодинокі люди. Безсумнівно, це качок, наркоман-бунтівник, самозакоханий розумник і психопат, — всі вони сидять під арештом тут, навіки.
Ні, це нечесно, але в мене дуже багато шансів на те, що я проведу тут, у клітці, наступні кілька століть, прикидаючись хворою на псоріаз і слухаючи, як лицеміри кричать і скаржаться на вологість і запах, а моя сусідка, Дорога Шльондра, сідає навпочіпки, намагаючись за допомогою слини і жмутку серветок «Клінекс» надати хоч трохи блиску своїм дуже дешевим туфлям із білого шкірзаму. Навіть сильний сморід лайна, і диму, і сірки не здатен подолати аромату її дешевих парфумів, схожого на аромат фруктів, «ідентичного натуральному», чи запаху розчинного напою «виноград». Чесно кажучи, я б краще нюхала лайно, але, на жаль, затримати дихання на кілька мільйонів років неможливо. Тож, виключно з надмірної чемності, я кажу:
— Все одно дякую; я про косметику, — лише ввічливість примушує мене посміхнутися й додати: — Мене звати Медісон.
Тієї ж миті дівчина майже кидається на ґрати, що розділяють нас. Вона — її груди, стегна, навіть черевики на високих підборах — очевидно, жалісно вдячна мені за підтримку, і вона широко посміхається мені, демонструючи всі свої стандартні різці, що блищать порцеляною. Вуха в неї проколоті,і в них стирчать діамантові сережки — точнісінька копія сережок Клер Стендіш, тільки от вони грубі, розміром з монету,і засліплюють блиском кубиків цирконію. Вона каже: «А я — Бабетта», упускає зім'яту серветку і простягає крізь ґрати забруднену сажею руку — щоб я її потиснула.
Розділ третій
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не ображайся, але батьки навчили мене, що тебе не існує. Мої мама і тато завжди казали, що і ти, і Бог з'явилися в забобонних, розумово відсталих, крихітних мізках неуків-проповідників і республіканців-лицемірів». На думку батьків, такого місця, як Пекло, просто не існує. Коли їх спитати, вони, мабуть, відповіли б, що я вже перевтілилася в метелика, чи у стволову клітину, чи у голубку. Що я хочу сказати: батьки завжди нагадували мені, що для мене дуже важливо бачити, як вони ходять усюди, в чому мати народила, інакше, коли я виросту, то стану такою собі панночкою Збоченкою Мак Збоченець. Вони вчили мене, що гріхів не існує, існує лише поганий вибір життєвого шляху. Погане вміння керувати емоціями. І зла теж не існує. Будь-яке поняття «правильного» і протиставлення його «неправильному», на їхню думку, є нічим іншим, як культурною спорудою, що стосується конкретного часу й місця. Вони казали: коли щось і має примушувати нас змінювати особисту поведінку, то це має бути наша відданість суспільному договору, а не якась незрозуміла, нав'язана нам ззовні загроза покарання полум'ям. Нічого аморального не існує, наполягали вони, і навіть серійні вбивці заслуговують на кабельне телебачення і послуги адвоката, адже навіть убивці кількох людей колись страждали.
Отримавши натхнення від класичного фільму Джона Поза «Клуб „Сніданок“», я почала писати есе у тій манері, в якій затримані учні школи у Шермері, чикаґському передмісті, мали написати тисячу слів на тему «Ким ти себе бачиш?».
Так, я знаю, що таке «споруда». Погляньте на ситуацію моїми невиразними очима: мене запроторили до клітки в Пеклі, мені лише тринадцять, і я приречена завжди залишатися в цьому віці, але я не настільки дурна, щоб не знати своїх недоліків і переваг.