Що в захваті з вагону свій кашкет
Шпурнув в поля, де пах липневий мед?
Коли забрязкав конвоїр ключами
І перед нами двері розчахнув:
«Не на допрос, а выходи с вещами!»
Це ти нам застережливо гукнув:
«Гей, хлопці, без речей виходьте, самі,
Щоб їх проклятий кат не потягнув»!
Бо думав, що нас поведуть на страту,
(Або «на коцку», звикли ми казати).
Ми добре знали смертницький звичай...
Задушна ніч у мрячному підвалі.
Зненацька крик: «Виходь і все скидай!»
За подорож у край, де «ність печалі»,
Ти одяг катові лишав «на чай».
В потилицю, мов грім. А потім клали,
Поважно, всіх шикуючи до куп,
З мистецьким хистом труп на мокрий труп,
Я не забув той натовп навіжений,
Що смертників чекав біля воріт...
Ті матері, жінки і наречені...
Вгорі, мов розпачу кривавий квіт,
Гойдало сонце райдуги скажені.
А нам, щасливцям, у широкий світ
Воно, пульсуючи життям, жагою,
Прослало злоту стягу над водою.
Нас виглядали і зорили шлях
Старі жінки, спираючися о тин,
І нам, щоб ми пройшли по килимах,
Під ноги кидали шматки полотен.
А під селом, назустріч, у житах
Йшов на чолі сім'ї отець Суботін
І у руках, піднятих догори,
Нам серце ніс, немов святі дари.
Але в тюрмі я, мов дитя у школі,
Навчивсь кохати сонце і життя.
Який чудовий перший день на волі,
Коли, черкнувшись грані небуття,
Ти знову чуєш спів женця у полі,
Мов він твоє вславляє вороття!
Десь у садках п'янкіше пахнуть квіти,
І самі хиляться до тебе віти.
Стрункіші стали постаті дівчат,
І по-новому світяться їм очі.
А в небесах, де тиша й вічний лад,
Застигло все в прозорості урочій,
Мов грає відблиском господніх шат...
Хіба ж не кожен славити охочий,
Коли від катової втік руки,
Романтику кривавої чеки?
Частина II
Тепер кати не ходять у китайці,
Ні Лаціса, ні Петерса нема,
Бо з моди вийшли латиші й китайці.
Тепер організована чума
Нас винищить, як білогузих зайців:
Скоривсь нам пес та тварі всяка тьма,
Але страшні ще комарі й мікроби,
Ті носії всілякої хвороби.
Ми все вперед ідем, і скрізь прогрес.
Давно не правлять нами вже монархи,
І є жерці криваві чорних мес,
Але попів позбавлено єпархій,
І в наркоматах, як звелів Зевес,
Вже креслять дерево нових єрархій,
Яке пригорне під гіллясту тінь
Пролетар'ят майбутніх поколінь.
Що успадковано від давніх-давен,
Тепер за димом-попелом пішло.
В житті, позбавленім легенд і слави,
Жарким залізом випекли дупло,
Щоб нам Сучасне, нищачи наш травень,
Тисячогромим вихором ревло.
У порожнечі тій — кубло дракона,
Що із людей майструє грамофони.
Він оком пильно стежить кожний крок.
Він по ночах за Лисою Горою
На сороміцький скликує танок.
Сповивши ката пурпуром героя,
Звелів він, щоб не мали ми думок,
Які не є стандартного покрою:
Замісто нас хай мислить колектив,
Що нам у черепах все уложив.
Він — стоголовий звір, ні в чім не винний.
Він скрізь понаставляв своїх ікон.
Він правду нам дає, для всіх єдину,
Нехибну й непомильну, як закон;
І ми її шануєм аж до згину.
Склепляє очі нам червоний сон,
І крутяться невпинно каруселі,
Де ми —страшні фігури в грі веселій...
Йому на кабель мало наших жил.
Ні слово, ані чин його не зрушать,
Йому не досить наших утлих тіл:
Йому до дна віддати треба душу,
Щоб він пообтинав їй рештки крил
І «древо мислено» трусив, як грушу,
Щоб, розкроївши скальпелем нам лоб,
Він кожну думку брав під мікроскоп.
І, охоронник юдиних традицій,
На батька він нацьковує дітей.
Засліплюють нам мозок блискавиці
Його у пітьмі зроджених ідей.
Мовчати ти не смій: співай, як птиці,
Хвалу йому труби і в бубон бий,
Бо, суючи до рук блюзнірську ліру,
Він роздере губу і рот Шекспіру...
З казок ми знаємо, що тільки гад
Завжди бував столикий і сторукий,
Бо сам не мав лиця; і смрадний чад
Від нього йшов. Він брав людей на муки,
В тіла і душі їм впускав свій яд...
Але являвся витязь срібнолукий,
І враз — межи очі, в казан чола
Влучала змія пущена стріла.
Так діти дивляться, як ви: безслівно,
Та з запитом настирливим в очах: