— Бачу.
— Стань плечима до скелі, оприся об неї, так щоб собою закрити щілину.
Я зробив, як Семен хотів.
— Тепер гляди вперед, просто перед себе, як стрілив; дев'ять кроків зроби, але великих, добре розкрячуй ноги, бо ти менший від мене.
Я зробив дев'ять кроків.
— Тепер клякни на одно коліно.
Я прикляк — а Семен приступив до мене, присів і землю біля мого коліна добре оглянув.
— Так добре, цілком добре, наче стрілив. Чи бачиш що на землі, знак якийсь, слід якийсь?
— Нічого такого не бачу — відповів я.
— Слухай же! В цьому місці, що на ньому тепер твоє коліно, я закопав те, що мого батька завело в ясир, що Хаскеля видало мені на кару, що вже передше було причиною і багато крови і багато нещастя. Того перса, що то приніс був аж з індійської країни, отруїв один вірменин, того вірменина задушили три греки в Білгороді, тих греків казав утопити адріянопільський баша, того башу вбив отаман Лобода, Лободу розсікли запорожці, аж воно дісталося моєму батькові, а батько в'яне тепер у поганських ликах… Коли б ти хотів узяти те, що я закопав, то і тебе жде нещастя…
— А ти того не візьмеш? — питаюся Семена.
— Візьму. На те я закопав, щоб узяти. Але тепер боюся брати, бо мене викликали вже всюди за того Хаскеля, як убійника. Мушу добре пильнуватися, щоб вийти ціло. Носити це при собі небезпечно; можна згубити, можна через злодія втратити. Але як із розвідки вернуся і вже напевно знатиму, де мій батько, в якім замку, в якого баші, прийду тут, або когось іншого пришлю до тебе, а ти цьому вірникові, що прийде в моїм імені, покажеш місце, де має копати.
— А якже ж я його пізнаю і як йому дам віру? — питаю на те.
— Ось то так, тепер мені подобаєшся, хлопче! — сказав Семен. — Я чекав лише, чи спитаєшся. Слава Богу, що ти спитався! Бо тепер знаю, що маєш розум. Слухай і затям собі: як хто прийде до тебе, чи то буде старий чи молодий, чи хлоп чи баба, чи слуга чи пан, чи чернець чи вояк, чи в лахміттю і з дідівською торбою, чи в саєті і при багатій шаблі — всеодно — коли хтось прийде до тебе і вдарить тебе долонею по лівім рамени та скаже слова: «Пророк Магомет!», то ти відповіш йому: «Варна». Він тобі на те має відповісти: «Тимченко здоровить тебе!» — а тоді маєш повести його на цю поляну, показати йому це місце, яке знаєш; нехай викопає й іде з Богом, а ти маєш мовчати про це як гріб.
— А тепер у дорогу — озвався Семен по хвилині і ми пішли назад тою самою дорогою і знову по дорозі клав мені в пам'ять усе, по чім я мав пізнати, щоб не заблудити, а трапити до цієї скали на поляні.
Коли ми вже станули в чистім полі, Семен обняв мене, поцілував в обі щоки й сказав:
— Бувай здоров, Івасю, помагай тобі Бог! А як піде щасливо, вернуся і візьму тебе зі собою на Січ, на пороги, там гулятимеш із нами і на турків ходити! Бо ти лепський хлопець, варт бути козаком! Бувай здоров!
Я його від щирого серця також наче брата поцілував і питаю: — А кінь де?
— А де ж був би? Є, чекає на мене, зараз тут буде. — І встромив палець в уста, свиснув двічі коротко, а пронизливо.
За хвилиночку почули ми копита в полі і кінь надбіг до свого пана, іржучи радісно. Семен скочив на сідло і пігнав вихром через поля ід дорозі.
Сумний вертався я до хати, бо втратив щирого приятеля. Входжу на подвір'я, бачу: мати стоїть у дверях і кличе:
— Івасю, це ти? Куди ж ти бігав по-ночі?
Я мусів мамі сказати, що мене Семен викликав, і що я потайки викрався, бо не хотів будити її, що Семен хотів попращатися зі мною та що я йому виніс пістолі.
— А чому ж тебе такий час не було? — каже мати. — Я збудилася з шелесту, дивлюся, тебе нема. Що ти так довго робив із козаком?
— Я відпровадив його до коня, він лишив був коня під лісом.
— І більше нічого? — питає мати.
— Більше нічого.
Добре, що то була ніч, бо інакше мама була б бачила, як я похнюпив очі і як зачервонівся на лиці. Мене ніхто не вчив брехати тай я не вмів брехати, але тепер збрехав уперше в житті і то перед рідною матір'ю. Жаль великий зняв мене і каяття. Було мені так, наче б зазнав я якогось нещастя. До світанку було ще доволі далеко, я поклався і заснув. Уже сонце високо стояло на небі, як я пробудився, і здавалося мені якийсь час, що те все, що сталося, було лише сном і нічною примарою. Став я скоро збиратися, аж увіходить матуся й каже: — Слухай но, Івасю, люди в селі говорять новину, що той жид іще жиє та що то дуже знатний купець, слуга і вірник різних князів і воєводів, які вставляться за ним. Семена вже всюди аж по Львів і Перемишль визвали, із самбірського замку вислано погоню в різні сторони, аж до угорської границі, гайдуків, смоляків, вояків. За Семенову голову визначено тисячу золотих Візьме той, хто його живого або вбитого приставить. Пігнало багато вояків і селян як добровольці ловити козака, навіть підстароста з гайдуком Ґерґеєм виїхали скоро світ.