То була моя вся виправа: я зв'язав клунок, попращав неньку, з великим її плачем і моїм, тай так із палицею в руці, клуночком на плечах одним золотим самими грошами в гаманці та з молитовником пустився у світ божий. Семенів лук і сагайдак із стрілами взяв я також.
Я задумав піти насамперед до Кульчиць, а то тому, що небаром мав я, хто зна на як довго, покинути ці сторони, тож хотів іще раз бути на «Семеновій поляні» (я так собі назвав її), хотів собі вбити в пам'ять лісову дорогу до неї, оглянути це таємниче місце, а також і кульчицьким людям сказати, де мене можна найти, коли б хтось питав за мною. А я мав Семена на думці, бо ану ж вернеться, або свого повірника пришле, то як допитатися мене?
У селі мене привітали насмішками і глумом. Пізнав я, який то гіркий хліб пече біда. Що кого поздоровлю чемно, по-людськи, здійму капелюх: «Слава Ісусу Христу!» — а він мені на це:
— Еге! Івась, пан солтис! А що ти, за своїм солтисівством прийшов?
— Із луком іде — каже інший — збройно, гей! Буде солтисівство здобувати!
Такі то вже наші люди.
Та стрінув я таки одну добру душу, мандрівного лірника Проця. Колись він у небіщика вуйкадяка служив. На війні він окалічів був і тепер жив із того, що дали йому добрі люди за те, що грав їм на лірі. Небіжчик вуйко навчив був його трохи читати й писати, але що біди не проженеш азбукою, а Проць був убогий сирота, то поштуркував ним, хто хотів. Коли ж нас прогнали з вільництва, тоді він стратив останнього приятеля і останній порятунок, бо я його дуже любив, а мати все помагала йому, як могла.
— А що в тебе чувати, Процю? — питаю його.
— А що мало би бути чути? — відповідає. — Собак чути, як брешуть, і людей, як плачуть.
— Що ж із тобою діється?
— От ходжу по мірі тай граю на лірі. А ти з мамою що тепер робиш, Івасю?
— Бачиш, Процю, ти перший говориш зі мною по людськи, а інші мене вітали наче пройдисвіта. Я такий нині бідний, як і ти, тому нами погорджують.
— Е, що там — каже Проць. — Погорджують, не погорджують, а я собі свій пан. Бо я небесна птаха, як і ти.
— Плетеш небилиці, Процю — кажу я і сміюся. — Жарт жартом, але вже досить його, Процю, — кажу. Скажи ж мені без жартів, що у вас чувати?
— Що далі, то гірше, — казала баба, як летіла з даху. Що чувати б? Біда й руїна людська. Підстароста для людей щораз тяжчий, що вже неодин задумує, як би то ґрунт покинути тай десь на далеке Поділля переселитися, а то й у степи на Січ, а гайдук Ґерґей у вашій хаті сидить, на лаві перед воротами до сонця вигрівається наче безрога, йно чорною лепетою потрясає і довгі вуса крутить, вуджену солонину їсть і пивом попиває, а черево йому росте й росте, що йно коби скорше трісло. Тепер нове нещастя придумали, гонять людей у ліс, буди роблять, будуть попіл палити.
— А навіщо попіл палитимуть? — питаю Проця.
— Та я передтим також не знав, що це за штука, тепер щойно вперше бачу! Приїхали купці зі Львова, самі німці, старший між ними Гайдер називається, закупили у старости Конецьпольського вільність на буди в лісі. Будуть рубати дерево, копати печі, укладати стосами, потім палити, попіл лугувати тай робити з того поташ, а той поташ повезуть на сплав на Ярослав до Сяну, а відтам аж у німецькі краї. Вже зачали в кільканадцять сокир. Ґерґей із гарапником ходить, витріскує ним і верещить, бідний народ у ліс гонить.
— А в котрім то місці?
— Бачиш там — показав пальцем Проць, як випровадив мене на горбок.
— Маєш тобі — подумав я собі в дусі, бо Проць саме в той бік показував, де я зі Семеном перебирався вночі до полянки. Ану ж там натраплять?
Одначе я не показував цього перед Процем і кажу далі:
— Процю, маю до тебе просьбу. Я знаю, що ти добра душа тай усе був для нас доброзичливий. Може трапитися, що тут питатимуть за мною або за мамою; може про батька прийде якась вістка, може й сам батько вернеться ще. Хто зна, Бог милосердний і дивні речі діються на світі. Може теж зі Львова від вірмен прийде якесь письмо, може від козака Семена хтось мене шукатиме, бо я маю ще його кобзу в себе. То щоб ти знав і щоб кожному сказав, що моя мама є в Стрілковичах у ткача Яреми, а я буду в Солі, при жупі на роботі. Може і пан Жеребко, що батькові нараяв цю нещасну фірманку, буде щось переказувати, а може і зі замку прийде щось…
Ми розпращалися. Проць відійшов підспівуючи. Як мене лишив, так я довгу хвилю стояв на місці. Що мені тепер робити? Різні думки билися мені в голові. Тимчасом увійшов я в ліс і звернувсь ід поляні, на місце, де Семен закопав ту свою таємничу річ. Я не знав, яка вона, а тепер можуть попасти на неї люди, що в лісі копатимуть печі і палити попіл.