— Пане Льоренц, що ви цього турецького жида тай цього другого черевайка вели кудись ринком?
— Пан Седмирадський післав мене з ними, щоб я показав їм, де живе пан Уберович. Вони мають до нього важне діло, як до війта, — каже Льоренц.
— А що то за люди й відкіля? — питаю, буцім то їх не знаю.
Той один, у довгому жупані, турецький купець, каже навіть, що султанський, а той другий — то гайдук із самбірського замку. Приїхали у важній справі. Коли б ми мали те, за чим вони шукають, гей! гей! питали б, що Львів коштує!
— То хіба цілої фіри золота і срібла шукають, ну, може й кілька фір — кажу на те.
— Коли б то були фіри золота або срібла, лекціє могли б найти. Та те, що забрано тому жидові, змістилося б у моїй пригорщі, а таки за нього купив би половину Ринку!
— Що ж би то за диво було? — викликнув я тай говорю далі, щоб золотника потягнути за язик. — Жартуйте здорові, пане Льоренц, з мене простачини.
— То не жарти, а щира правда. Бо то брилянт або найщиріший діямант, дуже великий і найчистішої води. А за такий діямант, то і сотні тисяч дукатів платиться! Коли б ти мав діямант лише такий, як зеренце гороху, то вже за нього пару волів купиш, що ж доперва тоді, коли діямант такий, як голуб'яче яйце! Такий то діямант пропав цьому турецькому жидові.
— У Львові пропав йому? — питаюся Льоренца.
— Не у Львові, але десь недалеко Самбора. Напав його там у дорозі якийсь козак, порубав страшно, в полі майже неживого покинув, а з діямантом утік.
Мені дух заперло, як я почув ці Льоренцові слова і так мені душно зробилося, що й словечка не міг промовити. Насилу якось держався, щоб нічого по собі не дати пізнати. А як лише трохи охолонув, питаю золотника:
— А що то за справу має з цим жидом і з цим діямантом пан Седмирадський?
Що за справу? Пан Седмирадський славний золотник, не лише тут у нас, але й у Туреччині, і в Москві, і в Німеччині, добре його знають. Він же ж стільки літ торгує дорогоцінними каменями. Царський скарб у Москві, то ще йому цілі тисячі тисячів винен за дорогоцінні камені, діяманти, сафіри, рубіни, ізмарагди… Та що тобі говорити, коли ти дурний на це.
— То я й цікавіший, пане Льоренц, і буду вам вдячніший за те, — кажу покірно, щоб золотника заохотити до оповідання.
— То ж, мусиш знати, що мій пан-майстер уже давно відібрав листи в справі цього зрабованого діяманту. Мав йому прислати листа князь Семигородської землі, Бетлен Ґабор, що то вже був згодив собі камінь у цього турецького жида. Ішлося тільки про те, щоб його мій пан побачив і оцінив його вартість. Потім мав післати камінь в Амстердам до Нідерляндів. Там діямант мали ошліфувати, бо то ще сирий камінь, такий, як вийшов із землі. Розказував нам пан Седмирадський, що вже давно чув про цей камінь і що дивні чутки ходять про нього, наче в казці. Мав його дуже знатний турчин, султанський баша. Тому баші забрали камінь козаки у Варні над Чорним морем, опісля козакам відбив цей камінь баша. Та за якийсь час він сам із діямантом попався в козацькі руки, від козаків купив його той турецький жид. Має той діямант свою назву. Бо дуже великі діяманти, тому що їх вельми мало на світі, мають — так як люди — свої назви. І так є один величезний, що називається Когінур, інший називається Могол, а ще інший Фльорент. А той, що його забрав жидові якийсь козак — як розказував пан Седмирадський — називається Пророк Магомет.
Більше знати мені не треба було! Пророк Магомет! То ж у цій маленькій залізній коробочці є скарб, за який можна купити коли не Львів, то бодай половину Ринку! А я бідний хлопець, челядник у торгівлі пана Шпитка, я селянська дитина без даху і хліба, я повірник і сторож того скарбу, за який проливали кров і за яким князі листи розписують! А той камінець такий чудодійний, такий дорогий, що цілою фірою золота не заплатиш за нього, лежить у ванькирику в моїй убогій скриньці. Нема в ній нічого, лише кілька сорочок, стара кульчицька сукманка, пара подертих чобіт і молитовник.
Першою моєю думкою було бігти зараз додому, побачити, чи залізна коробочка є ще в цій убогій скриньці, що навіть замку не мала. Останніми часами я зовсім забув про неї і не бачив її вже давно. Іду додому, але не від Ринку, бо боявся стрінути Ґерґея, лише від вулиці, що з-заду недалеко міського муру, бо камениця пана Шпитка мала два входи. Застаю задню браму замкнену, бо її в неділю все на цілий день замикали, а я це тоді забув у поспіху. Хочу вертатися до Ринку, коли чую, що мене хтось із заду сильно схопив за рам'я. Оглядаюся і наче опира побачив, стою неповорушно, наче закаменів із нечайного страху.