Багато часу витратив я на посування того скринища і вже добре було ополудні, коли нарешті присунув її під саме вікно. Тепер узяв я той стіл на двох ногах, але що ж я вдію з ним, коли на скрині не буде стояти? Оглядаюся за чимсь, з чого б можна дочепити йому дві ноги. Ніде нема ні шматка дерева ні патика. Вже не знаю, що зроблю, коли впадають мені в очі старі запорошені книги на долівці. Укладаю їх під стіл замість бракуючих ніг і бачу на велику втіху, що тепер стіл сильно стоїть, а від нього до фрамуги вікна лише малощо не дістає.
Треба було тепер поглянути, що є за вікном. Вилажу на це моє руштування, обережно, щоб книжки не висунулися і щоб усе не завалилося піді мною. Бачу тепер, що віконце має два крила, а в них самі малі шибки, запускані на олово. Відчиняю і бачу, що одно крило на завісах і дасться легко виняти, але друге нерухоме, прикріплене в самім мурі. Треба його силою вилупити. Пробую руками, не йде. Злажу наділ і малощо не перевертаю собою всього, але якось пішло. Беру зі землі той кинджал по докторові, а як вийшов я знов нагору, беруся ним лупати рями від вікна. Щастя, що, хоч і тверді були, але від часу і непогоди вже надпорохнявіли. Інакше, хто-зна, чи на час зробив би я був цю роботу, бо кинджал уже до неї не надавався, лише дзьобай та дзьобай, а успіху не видати-
Вкінці виняв я ціле вікно і всуваюся в отвір, а бачу на мою втіху, що доволі великий, щоб пересунутися плечима. Розглядаюся раз, лежучи у вікні на мурі, що був широкий, вихиляю голову, що там надолі? Бачу дуже тісне подвір'я, довкола замкнене високими мурами, а всі мури сліпі, нема в них ніодного вікна. Один із тих мурів, лівий, то був очевидно від Зарваниці, другий, що напроти мене, від Шкотської улиці, третій по правій, від камениці радчині Кореньовської. Дивлюся на саму долину, під себе, і бачу тут, на мою втіху, двері. Вони не можуть провадити деінде, лиш у сіни тої камениці, в якій я замкнений. Коли мені пощастить опуститися на землю, то матиму куди вийти на Ринок, а я вже боявся, що з того зовсім замурованого подвір'я нема виходу, і що я знову найдуся в клітці.
Тепер, як спуститися наділ? Вертаюся на це моє руштування, злажу на долівку і скоро бачу, що то менший клопіт, бо ж полотна маю аж забагато. Напсував я того полотна більше ніж було треба, не дбав, що Фуксиха буде гніватися. Надер його в паси і нав'язав стільки, що не з одного поверха, але малощо не з ратушевої вежі був би міг спуститися на ньому. Не знав я тільки, де прив'язати цю линву при самім вікні, тому прив'язав її до двох залізних вух, які мала по обох боках ця кована скриня, переволік поза стіл, а звідтам мала піти через вікно. Одначе я ще не пускав її, доки не буде пора на це, а здавалося мені, що щойно, коли западе вечер, буде найкращий час до втечі. Коли вже зробив це все, поклався на долівку, бо вже мене всі кості боліли від змучення і сам не знаю, як і коли, заснув собі в найліпшеСтрах мене зняв не малий, як я пробудився, бо вже смеркалося. Сердився я сам на себе, що я такий необачний та не боронився перед сном. Бо ж легко було заспати аж до повороту Фукса, а тоді вже не було б для мене рятунку. Зірвався я, наче б хто мечем замахнувся на мене, поручив себе Господу Богу і Пресвятій Діві тай забрався до діла. Щоб могти назадгузь на череві пересунутися крізь вікно, треба було ще підвищити руштування. Помогли мені до цього дві порожні дерев'яні бочки, які я уставив на самім верху днами догори, як можна було найбезпечніше. Я подумав теж про те, що коли буду пересуватися крізь вікно, мусітиму взяти лікті й руки з линвою під себе, а як перепихатисьму назадгузь, поздираю собі долоні до муру віконної фрамуги, — тому як далося, я обвинув руки полотном.
Виліз я на верх мого руштування, схопився сильно линви, зробленої з полотна, присів рачки, а потім ноги всунув у вікно і став сунутися назадгузь. Не було то так легко, як мені передше на око здавалося; не мав я до чого спертися, а ціле те моє руштування могло завалитися з чогонебудь; то ж я наче вуж мусів попихати сам себе, а потім наче щука кидати собою назад, щоб висадитися з вікна. Коли я вкінці більшою половиною вже висунувся і кинувся з усієї сили назад, так страшно потовкся в руки і в голову, що малощо не втратив притомности та не випустив линви з рук, а тоді певне був би впав і скрутив собі в'язи. На щастя видержав я це якось і найшовся надолі.