Пішов я за ним на другий поверх, де була Ляшкевичева кімната. Застав я його самого. Знову глянув на мене так само як передше, з жалем і смутком, а мені це прикріше було, ніж коли б накинувся на мене з гнівом.
— Говори, як дістав ти ці папери? — питається.
Я розказав коротко, що вранці Фукс мене насилу запровадив у свою хату, що замкнув там мене у темній коморі, що я найшов там ці папери та втік крізь вікно. Але що зайшло між нами, цього й словечком не згадую. Ляшкевич каже на це: — Яке тобі діло з Фуксом?
Мовчу хвилинку, не знаю, що сказати, а вкінці кажу:
— Фукс хоче мати від мене оте, чого я йому не можу дати й хоче знати те, чого я йому не скажу.
— Ані мені?
— Пане Ляшкевич, — сказав я і цілую його руку — пробі, не гадайте зле про мене! До часу вірте, що я не злочинець і на совісті не маю ніякої вини. Не викажеться на мене ніщо, але я сьогодні сам не в силі оборонитися, хоч як бажав би цього.
— То не кажи мені, — каже Ляшкевич — коли не хочеш, або не можеш. Я навіть не рад знати. Волю вже так. Та мусиш знати, що у пана Шпитка не можеш остати, а у Львові також ні. Шукав тебе пан війт, хотів тебе на ратуш. Пан Шпитко казав, що тебе вже нема дома. Коли ж ти вернувся б, обіцяв зараз ставити тебе в уряді. А цього тобі не треба говорити, що пан Шпитко додержить слова.
— То маю зараз іти? — питаю.
— Через ніч уже лишися і завтра ввесь день, але щоб тебе око людське не бачило. Один лише Довгань буде знати про тебе. Тридцять літ служу панові Ярославові, а за ввесь той час я ні разу не збрехав. Та коли спитає мене, скажу, що тебе нема. Ти вирятував мене з нещастя, може й від смерти. Тому й я тебе хочу вирятувати з нещастя а може також від смерти. Але вже сквітуємося. Вже нічого більше не можу зробити.
Великий жаль стиснув мене за серце, що трачу і добру славу й добродія, що ті всі чесні люди, котрих мені Бог дав був сироті, за злочинця тепер матимуть мене та що знову мусітиму тинятися по світу, наче собака бездомна. Я розплакався і від цього плачу слова не міг промовити.
— Бог тебе не покине, радше стелиться тобі тепер дорога, на якій можеш доступити великої ласки, — потішав мене Ляшкевич — коли ти варт її. Чого ти так дуже бажав, тепер маєш: поїдеш у Туреччину!
— В Туреччину! — скрикнув я і власним ухам не вірив.
— То Боже Провидіння. Папери, що ти їх забрав із дому Фукса, я віддав братові доктора Курція з Венеції. То цирографи і записи на великі суми, що належать його небіжчикові братові. Без цих паперів, хто зна, чи був би він їх коли-небудь відібрав, а в них лежать великі багатства. Отже пан Курцій, вдячний за це, призначив для тебе десять цекінів. У твоїй скарбонці призбиралося також трохи гроша, разом то дасть суму. З цим можеш батька шукати. Дорога не буде тебе коштувати ні там, ані назад, коли Бог щасливо поможе.
Я впав до ніг Ляшкевичеві, хотів цілувати його ноги, але він не допустив до цього і говорив далі: — Так зложилося на твоє щастя, що позавтра виїздить пан Гарбар із валкою до Туреччини. Попрошу його, щоб узяв тебе зі собою. Поїдеш як його челядник. Дам тобі також листа до Рущука до василіянина о. Володимира. Він там тепер є тай знає про багатьох християнських бранців. Може він що чував про твого батька, то поможе тобі. І гроші і лист передам тобі завтра вечором Довганем. Як найти пана Гарбаря, також дізнаєшся від Довганя. Завтра ввесь день пересидь у криївці, щоб тебе, сохрань Боже, ніхто не бачив, бо йде про твою голову.
Сказав це Ляшкевич і відійшов мерщій, не дав мені навіть часу подякувати. Довгань замкнув мене на ключ. Поклався я на порожніх мішках, але не спав ні трохи. До мене ніхто не заглянув, крім Довганя. Він приносив мені їсти, але нічого не хотів говорити, лише по давньому наче ведмідь бурмотів.
Сидів я сам і думав. Тішило мене, що їду в Туреччину шукати батька. Та одно журило мене: що робити з діямантом? Взяти цю прокляту коробочку зі собою чей же не можу в Туреччину? Бо хто зна, які там мене нові пригоди чекають? А лишити? Де? Кому? А коли б я її й хотів закопати, вже не можу, коли до самого виїзду з Гарбарем мушу сидіти замкнений.
Діждався я вкінці вечора. Коли вже добре стемніло, чую ключ у замку, відчиняються двері й увіходить Довгань. Бачу, що не такий, як усе: чогось вдоволений. Приніс мені вечерю, а коли я взявся їсти, він несподівано махнув рукою, наче б уже чомусь був кінець, наче б щось уже запало, і каже: — Фукс!
— Фукс! Утік Фукс!
І розказує мені, що Фукс утік певно тому, що я забрав йому папері доктора Курція, з яких виходить, що то він убив його. Зараз на другий день після моєї втечі війт із присяжними і кількома людьми вибралися до нього, щоб перешукати цілу хату. Познаходили якісь речі цього венецького доктора, але самого Фукса не дістали. Пропав без сліду, звітрив, чим усе пахне — та що вкінці завтра далі шукатимуть і копати в пивницях, чи не найдуть де трупа. Коли Довгань скінчив оповідати, сказав іще на відхідному: