— Щоб це зробити, — кажу далі — в цього козака є лиш один спосіб. Цей спосіб він доручив мені, бо сам мусів утікати. Я цей спосіб знову комусь мушу доручити, бо сам їду в поганські країни і не можу цього забрати зі собою. Тому я вам виявлю це, бо маю вас за чесну і вірну душу, Довгане. Але я мусів цьому козакові присягнути, мусите і ви мені. Присягнете?
— Присягну — сказав Довгань і підніс руку вгору.
— Присягніть, що ніхто не буде цього знати і бачити, лише той, хто до вас прийде зі знаком — кажу тай добуваю цей медалик із Пресвятою Дівою, що я його дістав від Оденки. Показав його Довганеві тай кажу:
— На цю Пресвяту Матір Божу — і на спасіння душі вашої, так мені присягайте, як я цьому козакові присягав, а як присягу зломите, будете під великою клятьбою і будете від святої Трійці відлучені та на місце Юди покликані!
Довгань присяг, а я йому таксамо, як колись козак Семен мені, приказую, щоб нікому цього не віддав, лиш або мені самому, або такому, що прийде до нього, вдарить його по лівому рамени й скаже: «Пророк Магомет!»
Навчив я його так усього, як мене Семен навчив. Коли я вже був певен, що Довгань добре зрозумів, витягаю цей мішечок і даю йому його в руки. Здивувався дуже, що то таке мале і незначне, Глядить на мене і питається: — І то вже ввесь той «спосіб»?
— Увесь, Довгане, а я сам не знаю, що там є, тай вам не ялося знати і під присягою не вільно. Ховайте це якнайбезпечніше, якнайтайніше, яклише можете, а, будьте певні, коли б хто знав, що маєте це, на життя ваше напосядуться. Тай і те пам'ятайте, що коли б ви мене і цих козаків зрадили, смерть певна жде вас, а по смерти вічна кара!
— Не буде цього в мене — каже Довгань та як схопив цей мішечок із залізною коробочкою, так і цілий зник йому в пригорщі, наче б то був горіх.
— А як я від'їду, — кажу далі — підете до Оленки Чесаківної тай перекажете їй від мене, щоб написала мамі, що коли б якийсь чужий чоловік, а передовсім козак, питався за мною, тоді має йому сказати, щоб ішов до вас і що ви свідомі. Нехай лише мама вкаже, де вас шукати, що в пана Шпитка у Львові тай нехай скаже слова: «Довгань свідомий».
— Довгань свідомий! — повторив він. А мені здавалося, що був задоволений і за честь мав собі, що стався повірником важної таємничої речі.
— А як ви це сховаєте? — питаюся ще.
— Що? Той «спосіб»? — каже Довгань і поглядає на мішечок у пригорщі. — Цей «спосіб» такий малесенький, а я не вмів би сховати його? Чорт не найде його!
Мені полегшало, коли вже не мав того мішечка з коробочкою. Хвилину думав я, чи не легкодушно почав собі, що так повірив Довганеві. Та я пізнав добре цю чесну людину за цих кілька місяців і міг би сміло присягнути, що в його серці не сидить зрада та що насліпо буде вірний, як пес. У нього буде безпечніше, як коли б я закопав глибоко в землі.
Тимчасом на ратуші вибила північ. Довгань пішов, а за хвилиночку вернувся. Дав мені мішечок із грішми, доволі тяжкий і лист до о. Володимира в Адріянополі. Потім добув із-за пазухи пістолю, мішечок пороху й куль та каже:
— Тут маєш мішечок із грішми і лист від пана Ляшкевича, а пістолю візьми від мене. Придасться, бо між поганців їдеш. А тепер ходи!
Узяв мій клуночок, що вже був готовий і повів мене на Вірменську вулицю. Станули ми перед одним домом із дуже широкою брамою. Довгань застукав. Відчинили нам і ми ввійшли на велике подвір'я. Там стояли великі багаті вози з високими полотняними будами, такі самі, як був віз мого батька. Біля возів був якийсь чоловік. Довгань сказав йому щось, а він казав мені влізти до возу під буду і там сидіти та не виставляти голови, доки не виїдемо за місто. Попращався я щиро, зі сльозами в очах, із Довганем, добрим моїм приятелем і оборонцем.
— Помагай вам Бог, Довгане, помагай вам Бог, добрий чоловіче!
— Нехай тебе Господь провадить, а вертайся здоров! — сказав Довгань і зник у нічній пітьмі.
Валкою в Туреччину
Ледве світало на небі, як рушили вози. Галицькі ворота були ще зачинені. Їх щойно нам відчинили. Аж коли ми минули нову бернардинську церкву й виїхали на глинянський гостинець, виліз я з-під буди та сів собі біля погонича. Всіх тих, що від'їздили, відпроваджували чималий шмат дороги їх свояки та знакомі. Тільки мене ніхто не відпроваджував. Така сирітська моя доля. Коли ж я тепер із буди виглянув на світ Божий, він виглядав мені веселий як ніколи, бо ж я виїздив на волю. Було то якось у половині серпня. Сонічко виходило на погідне небо, світ виглядав наче ввесь золотий і рожевий. А було весело, аж на душі робилося тепло і ясно.